До великої війни Тарас Процах був мозаїстом. Освоював це ремесло в Італії, а повернувшись в Україну, став оздоблювати тутешні храми. На початку березня 2022 року майстер добровільно вступив до лав ЗСУ. Служив водієм-заправником у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. На жаль, недовго. Через сім місяців воїн загинув біля села Богоявленка Донецької області від вибухової травми.
Тарас проживав з батьками, старшим братом Андрієм і сестрою Людмилою в селі Градівка, що на Львівщині. “Він — наймолодший, був моєю втіхою, радістю, підтримкою, а нині — біль невгасимий”, — зі сльозами розповідає телефоном з Італії мати Героя, Софія Процах.
“Після закінчення школи брат вступив до Львова у професійне училище, здобув фах слюсаря, відслужив строкову службу в армії та пішов працювати пожежником. Тарас не випадково обрав професію рятувальника, бо був дуже добрий та сміливий, — додає Людмила Андрухів, сестра Героя. — Одного разу в нашому селі сталася пожежа, то він, ризикуючи життям, кинувся у вогонь, аби врятувати майно односельців”. Чоловік пані Людмили, отець Євген Андрухів, який навчався в Італії, був ще й мозаїстом, оздоблював храми. Він запропонував Тарасові допомагати йому. Це непроста робота: треба було різати камінь, укладати за заданими контурами, але у нього все добре виходило.
У 2016 році Тарас Процах навчався у відомому мистецькому центрі Centro Alleti в Римі. Там знайшов багато друзів з різних країн, бо був дуже відкритий, щирий, спраглий знань. Під час навчання та опісля працював у церквах Італії, Мальти, Румунії, Словенії, Хорватії, Угорщини, Словаччини, Польщі. Оздоблював святині й в Україні — у Києві, на Прикарпатті, Тернопільщині, Львівщині.
“Тарас був ідеальний дядько моїм чотирьом дітям, — каже пані Людмила. — Із двома старшими синами і донькою гуляв у парку, ходив у кіно, на ковзанку, грав у футбол, волейбол. Наймолодшій, Емілії, став хрещеним батьком. Вона лише у мене та у нього на руках засинала”. Перед початком війни Тарас поїхав в Італію до мами. Жінка вмовляла сина залишитися там, але він не захотів.
7 березня 2022 року Тарас добровільно пішов у ЗСУ, став водієм військової вантажівки “Урал 4320”. “Розповідав мені, як важко їздити поміж обстрілами та вибухами, — згадує пані Андрухів. — Я питала, чи він не боїться, брат відповідав: “Сідаю, молюся та їду”. Перед загибеллю сестрі вдалося аж 40 хвилин поговорити з братом. Тарас ділився своїми планами... А на прощання сказав, що з ним може два-три дні не бути зв’язку. Та вже наступного дня до жінки зателефонував побратим Героя і повідомив, що її брата не стало. 7 вересня 2022 року Тарас і ще 11 його побратимів загинули під час виконання бойового завдання біля села Богоявленка, що на Донеччині.
Поховали бійця у рідній Градівці. “Він у житті прагнув бути першим завжди й усюди, і став першим Небесним воїном з нашого села”, — мовить тихо мама Софія. На знак пам’яті про Героя його друг-італієць намалював картину і подарував матері. А на одному з муралів у Бразилії товариш українського майстра зобразив зірку і підписав її “Тарас”...
