Добрий, чуйний, працьовитий, завжди допоможе. Так кажуть про Володимира рідні й друзі. А побратими назавжди запам’ятають його як надійного воїна, на якого можна було покластися у бою.
“Володимир виріс у селі Покровське на Полтавщині. Троє моїх дітей — син та старші дочки Наталія й Оксана — народились у березні. Тому всі уродини ми святкували в один день — 28 березня. Змалку Володя дуже любив котів, підгодовував безпритульних пухнастиків. Навіть згодом, на фронті, опікувався ними, — розповідає мати бійця Алла Ярошенко. — Закінчивши школу, син трудився різноробочим на елеваторі у Полтаві. Власної родини Володя створити не встиг, тому всю любов віддавав вісьмом племінникам. Особливо балував свою похресницю, дочку сестри Оксани. Коли приїжджав додому з передової у відпустки, завжди привозив їй подарунки й улюблені “кіндери”. Володя був затятим рибалкою, мав багато різного спорядження. Після війни планував купити собі човна”.
У січні 2023 року Володимир Ярошенко отримав повістку й без вагань пішов боронити Батьківщину. Потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Від побратимів отримав позивний “Дракон”.
“Син пройшов навчання у Великій Британії. Далі їхній підрозділ направили під Вугледар, де Володя пробув понад півтора року. Не раз бувало, що по декілька днів не виходив на зв’язок. Ми переживали й молились, — провадить мати. — Як згодом розповіли нам хлопці, з якими він воював, Володя був рішучим, його поважали як товариші, так і командири. Треба було допомогти побратимам, прикрити їх, ніколи не відмовлявся від завдання, навіть якщо тільки-но повернувся з попереднього та мав повне право на відпочинок. У листопаді 2023- го син приїхав додому у відпустку. Помітила, що він дуже змінився, змужнів. І весь час переживав за побратимів, які лишились на фронті”.
Солдат Володимир Ярошенко загинув 28 серпня 2024 року, відбиваючи ворожий наступ поблизу Вугледара. “Мені здається, що син передчував біду. Бо напередодні телефонував сестрі й просив прибрати на цвинтарі, — зауважує пані Алла. — Під час того бою Володя отримав поранення, але зумів собі накласти турнікет і продовжував бій. Сказав побратимам: “Заберіть загиблих та поранених. Я прикрию вас”. А відтак пролунав вибух... Невдовзі нам принесли сповіщення, що син зник безвісти. Ми здали ДНК. Через декілька днів підтвердилося, що Володимир загинув. Йому було 37. З того часу минуло понад два роки, але біль не вщухає. Та й не вщухне, мабуть, вже ніколи. Щоранку цілую портрет сина й щоранку повторюю, як сильно його люблю”.