У серпні 2024 року Сергія Попика мобілізували до війська. А далі було саме пекло — Покровський напрямок. Саме там восени минулого року в бою і обірвалось життя відважного воїна з позивним “Сірко”.
“Найстрашніше для батьків — хоронити своїх дітей. Відколи втратила сина, життя стало нестерпним. Ось згадую про нього й сльози котяться градом, — починає розмову мати воїна Світлана Попик. — Сергій зростав із сестрою, між ними завжди були дуже теплі стосунки. У школі син займався дзюдо й боксом. Але якщо й були конфлікти з ровесниками, то ніколи не вирішував їх силою, бо був добрим. Після дев’ятого класу Сергій вступив до ПТУ у Рівному, вивчився на майстра з ремонту холодильників. Під час навчання син познайомився з дівчиною, п’ять років вони зустрічались, а тоді — побрались. Та, на жаль, сімейне життя у молодих не склалося. В останні роки Сергій працював на підприємстві, яке займалось рекламою — вивісками, банерами. Синові дуже подобалась робота, адже вона приносила гарний заробіток і разом з тим була творчою”.
14 серпня 2024 року Сергій Попик отримав повістку й потрапив до 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, де став мінометником. “Син мав позивний “Сірко” через своє ім’я. Після місяця навчань на полігоні бійців відправили на Покровський напрямок. Там Сергій виконував бойові завдання один рік і місяць, — провадить далі мати. — Вже після похорону я спілкувалась з командиром і просила його пробачити синові, якщо щось було не так. А він мені відповів: “Сергій був дуже надійним і мужнім воїном, я знав, що можу на нього покластись”. На фронті син дбав про тварин, як і в дитинстві. Якось до них прибилась собака, син назвав її Багірою, заопікувався нею, годував, брав із собою на позиції. Потім тварина народила цуциків і хтось усіх застрелив. Син дуже переживав. Казав, що це поганий знак. Мовляв, якщо так сталось із його улюбленцями, значить і він довго не проживе... У квітні минулого року Сергій востаннє був удома, його відпустили на п’ять днів, бо в тата стався повторний інсульт. Син небагато розповідав про війну. Лише казав, що ситуація на тому напрямку дуже складна. Мовляв, хтозна, чи вернеться звідти. У мене серце розривалось від цих слів”.
Солдат Сергій Попик поліг 20 жовтня 2025 року в Покровську. “Під час артилерійського обстрілу син отримав мінно-вибухову травму й стік кров’ю, — зауважує мати. — Його побратим також дістав поранення, втратив ноги, але залишився живим”.
Поховали бійця на Рівненщині, у рідному селі Велика Омеляна. Йому було лише 33 роки. Командування бригади посмертно нагородило Сергія Попика почесною відзнакою “Хрест Воїна-Єгеря” І ступеня — за мужність, відвагу та вірність Україні.
Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Попику Сергієві Михайловичу
