До великої війни Дмитро був кандидатом у майстри спорту з рукопашного бою, багаторазовим переможцем всеукраїнських змагань. А в лютому 2022 року без вагань став на захист рідної країни.
“Ми родом із Житомира, але щоліта їздили у село Некраші до бабусі й дідуся, допомагали їм по господарству, — розповідає Максим Станкевич, молодший брат воїна. — У підлітковому віці Дмитро захопився рукопашним боєм. Займався у клубі “Характерник”, став кандидатом у майстри спорту. Брату подобалось їздити на змагання й перемагати. У нього завжди горіли очі, коли розповідав про рукопашний бій. Після закінчення фахового коледжу Дмитро заочно навчався у Житомирській політехніці, де спершу здобув ступінь бакалавра за спеціальністю “Гірництво”, а потім успішно захистив магістерську. Паралельно їздив на заробітки до Польщі, працював там водієм таксі”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро якраз був за кордоном. Йому запропонували робочий контракт у Бельгії. Але житомирянин навідріз відмовився й повернувся додому. Сказав рідним: “Моя країна у вогні. Як можу спокійно сидіти за кордоном?”
“Дмитра спершу не хотіли брати до війська, бо не мав досвіду, не служив строкової служби. То він декілька днів ночував під військкоматом. І домігся свого, — додає троюрідна сестра бійця Сніжана Золотарьова. — Почав службу в 141-му батальйоні ТрО, згодом приєднався до “Азову” і брав участь в операції з деблокади Маріуполя. Це були надскладні бої. На рахунку брата — десятки врятованих життів побратимів. Після виходу з оточення Дмитро продовжив службу у розвідувальному взводі. За словами побратимів, він завжди йшов першим на завдання. Воював на Херсонщині, Запоріжжі, Донеччині. Потім потрапив до підрозділу спеціального призначення ГУР Міноборони, де на той час служив його менший брат Максим. Командири його поважали, а побратими — рівнялись на свого товариша. Дмитро навіть повернувся до занять спортом і став призером одного з чемпіонатів із рукопашного бою серед спецпідрозділів ГУР. Начальник управління Кирило Буданов особисто вручав йому нагороду. Брат мріяв, що після війни зустріне своє кохання, створить нарешті сім’ю. Але...”
30 квітня цього року на Покровському напрямку підрозділ Дмитра Станкевича потрапив під щільний мінометний обстріл. “Брат прикривав відхід групи, рятуючи поранених побратимів. Вони вижили, а Дмитро, на жаль, ні, — каже Максим. — Коли сповістив маму про трагедію, то вона спочатку не вірила. Адже брат перед тим казав, що їде на навчання. Не хотів, аби переживала”.
Сержанта Дмитра Станкевича посмертно нагородили медаллю “За бойові заслуги”. Рідні створили петицію до президента з проханням удостоїти відважного бійця звання Героя України.
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) сержанту Станкевичу Дмитрові Леонідовичу
