Війна забирає талановитих спортсменів. Список їх поповнив Микола Яремчук — успішний каратист із Чернівців, який був срібним призером юніорського чемпіонату України, здобув кваліфікацію кандидата у майстри спорту та отримав 1-й дан. Воїн 80-ї окремої десантно-штурмової бригади з позивним “Ярем” поліг неподалік Краматорська.
“Микола полюбив карате у шість років, — розповідає Святослав Сідлярчук, особистий тренер героя. — Саме у такому юному віці батьки привели його до мене у секцію. Одразу побачив, що хлопець талановитий, цілеспрямований, має бойовий дух...”
“Уже в десять років Микола здобув звання кандидата у майстри спорту, став чемпіоном України, — каже Сергій Яремчук, батько. — Син вирізнявся дисциплінованістю. А ще був душею компанії. Люди до нього тягнулися. Коли приятелі приходили до нас додому, я виходив, бо в хаті не було де яблуку впасти — так багато їх збиралося.
Микола був добряк: міг віддати останні гроші тому, хто потребував, а потім іти додому пішки, бо на маршрутку не залишилося. Ще він щоразу зустрічав маму з роботи, щоб вона ввечері сама не верталася...”
“Микола завжди тяжів до спорту, але навчання не занедбував, — додає Марія Ломака, перша вчителька. — Особливо добре давалися йому гуманітарні науки. Школу закінчив на “відмінно”. А ще мав чудову дикцію, був ведучим на всіх урочистостях. Та й коли його побратими присягали, то зачитував слова клятви саме Миколка”.
Він пішов на війну після того, як такий відважний вибір зробив його старший брат. “19 лютого у Павлика народився первісток, — каже батько. — 22-го числа він забрав дружину і дитину з пологового будинку. 24 лютого пішов по свідоцтво про народження і того самого дня — у військкомат. А вже наступного дня його відправили на службу.
Микола прийшов додому і плакав, боявся, щоб із братом нічого не сталося. А потім і сам вирішив воювати. “Що я скажу племіннику Маркові — що його тато воює, а дядько ні? Як я йому та іншим людям буду дивитися в очі?” — пояснював свій вибір Миколка. Я просив його не йти, він міг уникнути військової служби, бо я маю інвалідність. Але сина не вдалося переконати...”
Микола пішов воювати, залишивши добре оплачувану роботу, сім’ю і кохану дівчину Дарину, з якою планував одружитися і вже лаштувався освідчитися.
“Ми були разом майже два роки, — каже Дарина, не стримуючи сліз. — Познайомилися у спільній компанії. Микола вразив мене енергійністю, добротою, дотепними жартами. Пізніше признався, що я йому подобаюся і що він довго соромився про це сказати... Я знала, що Микола планує освідчитися, бо ми все вже спланували. Весілля мало відбутися одразу після повернення Миколи з війни. Для нас важливо було взяти церковний шлюб. Ми хотіли двох дітей і навіть знали, як їх назвемо — Катруся і Тимофійко... Все зруйнувала клята війна...”
