Астамур Гумба — родом із Абхазії. Коли там почалася війна, сім’я переїхала в Україну. Тут він виріс, здобув освіту та працював. А після широкомасштабного вторгнення вирішив стати на захист Києва.
До української столиці Астамур потрапив у три рочки. Тут хлопчика віддали в садочок, де він вивчав українську мову. Далі пішов до школи, а потім — вирішив вступати на політологію в університет імені Тараса Шевченка. У 2012 році продовжив навчання вже за кордоном — вивчав міжнародні відносини в Чорногорії.
“На жаль, там Астамур не довчився, — каже його мама Наталія Іщенко. — Коли в Києві почався Євромайдан, син сказав, що хоче повернутися в Україну. Ми з моїм другим чоловіком (з батьком дитини довелося розлучитися) просили Астамура довчитися, адже залишалося лише дописати диплом. Проте він твердо вирішив повертатися”.
У Києві став шукати роботу і з’ясувалося, що його досконале знання англійської та інших мов необхідне в сфері ІТ. Тому Астамур Гумба почав працювати в секторі продажів, маркетингу, реклами й комунікацій. Згодом перейшов до керівництва проектами.
“Ще під час навчання у Чорногорії Астік долучався до волонтерських активностей, насамперед екологічних. Разом із тамтешніми друзями ходив прибирати узбережжя річок, — згадує мама хлопця. — Коли повернувся в Україну, теж активно волонтерив: допомагав у роботі безплатних кухонь для знедолених стареньких у Києві, а також — у відділенні онкохворих дітей в “Охматдиті”.
Хлопець любив тварин і навіть взяв котика з притулку. Обрав такого, якого ніхто не хотів, — без одного ока. “Уже під час служби замовив декілька кілограмів котячого корму й відправив його поштою. Цей корм у мене ще досі є”, — каже пані Наталія.
З початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Астамур Гумба вирішив стати на захист свого другого рідного міста — Києва. Він приєднався до 130-го батальйону ТрО Солом’янського району. Хлопець не мав українського громадянства й міг виїхати у більш безпечне місце, проте твердо вирішив, що його місце — на війні в Україні.
“Моєму чоловікові він сказав, що це його місто і він буде його захищати. А мені — що не збирається нікуди втікати, — згадує мама хлопця. — Ми думали, що долучиться до боротьби як волонтер, проте він обрав службу на передовій. Синові було дуже важко, адже в нього поганий зір. Та він ніколи не скаржився”.
Моєму чоловікові він сказав, що це його місто і він буде його захищати. А мені — що не збирається нікуди втікати.
Астамур Гумба захищав столицю, а в травні його батальйон направили на Харківщину. Там він займався постачанням, хоч формально був солдатом-стрільцем.
“Я дуже нервувала й вважала, що Астік може знайти себе в інших сферах захисту. Через це він спілкувався зі мною, як з дитиною: весь час намагався заспокоїти й казав, що в нього все добре. Саме такими й були його останні слова, — згадує Наталія Іщенко. — Але я працюю журналісткою, активно стежу за інформацією... І знала, що в місці, де він перебуває, триває російський наступ і ситуація зовсім не спокійна...”
Загинув Астамур Гумба під селом Дементіївка на Харківщині. Його поховали в Києві — місті, яке він так любив...
