Позитивним ставленням до життя та неймовірно привітною усмішкою він заряджав усіх, хто був поруч. Народився Анатолій Доманський у селищі Щолково, що в Криму. Його мати — родом з Прикарпаття, а батько — з Києва. У 1990- му сім’я переїхала до Івано-Франківська.
“Брат часто приносив з вулиці різних тварин, годував їх та підліковував. Якби мав можливість, то зробив би вдома притулок для хвостатих безхатьків, — розповідає сестра воїна Валентина Кулиній. — Бажання рятувати життя спонукало його у час війни поїхати навчатися на бойового медика до Великої Британії, хоча до медицини Толик раніше не мав стосунку, адже був за професією муляром-штукатуром”.
А приятель бійця згадує, що Анатолій був педант: “У нього все мало бути поскладане “під лінієчку”, чи то кошики і ножики для грибів, чи то рибальське приладдя й вудочки, — каже Іван Пилипчук. — І на фронті він також просив побратимів, щоб усе було в порядку, бо війна — не привід для розгардіяшу. Мовляв, таке притаманне хіба що нашим ворогам”.
За словами пані Валентини, брат не підлягав мобілізації через ваду серця. Але в травні 2023-го на ВЛК його направили на дообстеження і визнали придатним до служби. “Анатолій зателефонував мені з військкомату і попросив принести особливий наплічник. Як з’ясувалося, він завжди тримав його напоготові, бо розумів, що може бути мобілізований”, — ділиться сестра воїна.
Спочатку Анатолія направили у 35-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, яка воювала на Донеччині. Там командир запропонував йому поїхати у Велику Британію на навчання. За кордоном боєць склав спеціальні іспити й здобув кваліфікацію “бойовий медик взводу”. Після повернення підтвердив свої знання у Львові, став молодшим сержантом. А далі потрапив у десантно-штурмову роту.
13 грудня 2023-го Анатолія Доманського поранило й контузило на передовій. Під час лікування приїхав додому в Івано-Франківськ, був із родиною на Святвечір. “Ми просили, щоб він оформив документи для догляду матері. Толик погодився. Ми приготували потрібний пакет паперів, брат узяв його зі собою. Але додому вже не повернувся, — провадить далі Валентина Кулиній. — Сказав мамі, що не може покинути побратимів”.
Бойові друзі Анатолія вже після його загибелі розповідали рідним, що в Кринках на Херсонщині він врятував життя багатьом побратимам. Одного разу йому навіть довелося оперувати захисника, пораненого вибухом танкового снаряда у черевну порожнину. У медзаклад бійця забрали аж через три дні. І він вижив.
5 квітня цього року сестра дістала голосове повідомлення від брата: “Привіт всім, я вас дуже сильно люблю”. А 21-го воїна не стало. Під час переправи він прикрив своїм тілом побратима. “Коли довідалася про смерть брата, у мене була істерика. Не знала, як сказати мамі. А вона, наче щось відчувала, постійно питала, що з Толиком. Бо в неї на душі було неспокійно”, — розповідає моя співрозмовниця. Поховали воїна на кладовищі у селі Вовчинець біля Івано-Франківська.
Під час служби Анатолій Доманський був представлений до нагороди “За врятовані життя”, але так і не встиг її отримати. Рідні зареєстрували петицію до президента з проханням надати посмертно 34-річному захисникові звання Героя України.
Петиція про присвоєння почесного звання Героя України(посмертно) Доманському Анатолію Геннадійовичу
