Військовослужбовець, громадський активіст, актор Василь-Яків Капустинський народився у селі Білий Потік, що на Тернопільщині. Хлопець з дитинства цікавився історією України, тож не мав сумніву, що рано чи пізно Росія знову проявить свою імперську сутність і захоче загарбати Україну...
“Василь був дуже здібним, мав феноменальну пам’ять — уже у першому класі знав столиці й прапори всіх країн світу, — розповідає 60-річний Григорій Капустинський, батько героя. — А якось у 5-му класі вчителька сказала йому навчитись добре читати вірш на 40 стовпчиків. А Василь вивчив його напам’ять! На конкурсі з декламування віршів отримав гран-прі. А під час Революції Гідності в нас, на місцевому Майдані, декламував велику поему-послання Тараса Шевченка “І мертвим, і живим”.
“Наш син мав у серці надзвичайно багато любові, — додає Наталя Капустинська, мама героя. — Він любив усіх і все! Ніколи не соромився обійняти чи поцілувати своїх рідних. Навіть наших свійських тварин обіймав — теляток, корів. Любив собак. Був дуже добрим і щирим”.
“Для мене він був справжнім другом. Ми ділилися секретами, завжди підтримували одне одного, — додає Олеся Смітюх, рідна сестра Василя. — Пам’ятаю, коли він був малим, то став на цвях. Мама каже, що я тоді плакала більше, ніж Василько. А тепер він став на міну... Відчуття таке, що всередині мене все розірвалося”.
...Після школи Василь навчався у Чортківському фаховому коледжі економіки та підприємництва, був головою студради коледжу.
“У Західноукраїнському національному університеті отримав диплом за спеціальністю “Соціальна робота та соціальна політика”. І де б Василь не був, завжди був лідером”, — продовжує батько.
У 2017 році хлопець долучився до Молодіжного націоналістичного конгресу, а вже у 2021-му став головою Тернопільського осередку. Організовував для молоді табори, вишколи, змагання, їздив з просвітницькою місією “Повстанський вертеп на Сході”. Брав участь у виставах народного аматорського театру, знімався у фільмі “Марія”. Грав у шахи, волейбол, баскетбол, футбол, займався боксом...
Працював менеджером в одній компанії, де займався реалізацією соціальних, спортивних та молодіжних проектів на заході України. Координував проект “Розумний город”, який вчив дітей вирощування овочів та лікарських трав.
“Також син цікавився політикою, — каже батько. — Він знав, як змінити Україну на краще, і щодня працював для цього”.
Напередодні повномасштабного вторгнення Василь виступав на зборах у рідному селі.
“Говорив, що велика війна неминуча й треба негайно готуватись, створювати самооборону”, — веде далі батько.
Після повномасштабного вторгнення Василь пішов у військкомат, але оскільки ще був студентом, його не мобілізували.
“Почав волонтерити, відправляв автівки на передову, дбав про розселення переселенців. Але разом з тим готувався до війська. “Хочу бути там, де буду ще більш корисним”, — згадує слова сина Григорій Васильович. — Але в травні Василь серйозно травмував коліно. Лікар сказав, що пів року треба лікуватись. Тож Василь продовжив працювати та волонтерити. Та вже в грудні таки поїхав на війну, отримавши від нас благословення... Він просто інакше не міг вчинити, бо добре знав, за що воюватиме”.
Після проходження підготовки бійця направили у 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Службу проходив на посаді стрільця-помічника гранатометника. Був командиром групи при виконанні бойових завдань.
Сестра героя згадує останню розмову з братом, яка була напередодні його виходу на бойове завдання.
“Ми спілкувались по відеозв’язку, я ще покликала до розмови маму, — каже Олеся Смітюх. — До нас саме приїхав священник, тож ми всі разом спілкувались. Василь, як завжди, багато жартував і сміявся”.
Життя мужнього українця обірвала ворожа міна. Він загинув поблизу міста Кремінна на Луганщині...
