Нині пенсіонери облаштовують життя у місці компактного проживання для ВПО на Одещині. Саме тут після року знайомства вони вирішили узаконити свої стосунки.
“Я виросла у селі Шевченко, що на Донеччині. Все життя тримала велике господарство. Із чоловіком ми народили та поставили на ноги двох доньок. Але у 1994 році овдовіла, — розповідає Лідія Дічева. — Допомагала дочці виховувати онучку, бо вона молодою теж поховала чоловіка. Після 2022 року окупанти почали обстрілювати моє рідне село. Ми з дочкою до останнього тримались, бо важко було залишати нажите”.
У 2024 році вони виїхали до Воскресенки. Але російські обстріли наздогнали їх і там. Тоді пані Лідія вирушила до Новоселівки, що у Дніпропетровській області, донька допомагала їй з пошуком житла.
“Йшли селом і питали людей, чи хто мене прийме. Місцеві розповіли, що в одній хаті живе самотній удівець. Я до нього зі словами: “Дідусю, рідненький, прийми мене, будь ласка”. Та він сказав, що хата не його, а тещина. Вийшли ми з донькою, а надворі сніг із дощем... Я вирішила повернутись, ще раз запитати. І господар погодився, — згадує пані Лідія. — Олексій Федосійович поділився історією свого життя. Він — колишній військовий, служив у Німеччині та інших країнах. Потім працював головою колгоспу, далі — у районній адміністрації. Із дружиною виховували сина (нині він живе на Запоріжжі). Мені здається, що ми з Олексієм відразу сподобались одне одному. Уже на третій день він сказав мені: “Будь тут хазяйкою”. Від літа 2025 року вороги почали гатити і по Новоселівці. Ми з Олексієм були останніми, хто звідти виїхав”.
Спершу Лідія Григорівна та Олексій Федосійович мешкали у Павлограді у приміщенні будинку культури. “Але там теж весь час лунали обстріли, людей багато, всі на купці. А ми вже немолоді, спокою хочеться і десь осісти надовго, бо натерпілись, — каже пенсіонерка. — Нам запропонували село під Одесою. Мовляв, у приміщенні старої лікарні облаштували кімнати для переселенців. Ми погодились і наприкінці літа переїхали туди. Поселилися у невелику кімнатку на два ліжка, зробили собі затишок. І тут Олексій Федосійович запропонував узаконити стосунки. Пояснив, що справжні чоловіки, скільки б їм років не було, одружуються з тими, кого люблять та цінують. Я погодилася. Купили срібні обручки у церкві. Наречений одягнув костюм, я — святкову сукню. Відзначили цю подію скромно. Звісно, було й “гірко”. Але шкода, що наші діти не змогли приїхати на церемонію, бо живуть далеко. Але вони переглядали весільні відео й фото і плакали від радості за нас”.
Олексій Федосійович постійно називає дружину сонечком, коханою. Обнімає її, завжди цілує зранку та перед сном. “Ми обоє оптимісти, обожнюємо жартувати, — додає Лідія Григорівна. — Я вам скажу, що навіть під час тривог тримаємось за руки, і на душі спокійніше. Дідусик дуже турботливий, і руку подасть, і приготує каву чи чай. З моїх страв йому найбільше до вподоби борщ. Так хочеться, щоб наше щастя тривало якнайдовше... Тепер молоді бояться труднощів, багато розлучень. А треба цінувати одне одного й любити”.
Молодята зізнаються: найбільше мріють про мир. “А ще б хотіли повернутися у Новоселівку. Але її нема, вороги стерли з лиця землі. Тому чекаємо перемоги. І тоді не проти ще раз відгуляти наше весілля у родинному колі”, — зауважує насамкінець Лідія Дічева.
