Із перших днів повномасштабного вторгнення Олександр Цебрій вступив до лав ЗСУ. Був командиром кулеметного взводу у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Виговського, де мав позивний “Мер”. У березні цього року воїна нагородили орденом “За мужність” III ступеня за те, що самотужки взяв у полон російського солдата. Загинув боєць 24 липня 2024 року під час штурму ворожих позицій на Донбасі.
Олександр Цебрій народився в Умані. Закінчив кооперативне училище, а також Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, здобувши кваліфікацію магістра з економіки підприємства. У 1996 — 2004 роках займався підприємницькою діяльністю. Восени 2015 року був обраний міським головою Умані.
“Мер щоранку робив об’їзд міста на велосипеді. До нього підходили уманці, й він кожному приділяв час. Олександр Володимирович не був кабінетним чиновником. Так, у міській раді проводив наради, підписував документи, а потім йшов до людей, щоб дізнаватися про їхні проблеми. Він постійно був у русі”, — згадує його помічниця Ольга Леонова.
За її словами, Олександр Цебрій передбачав, що буде велика війна. “24 лютого 2022 року він перший зателефонував мені і сказав: “Олю, збирайся і виїжджай”. Це було о пів на п’яту ранку. На військових складах детонували боєприпаси. Олександр Володимирович вивозив своєю автівкою з міста поранених строковиків. Люди були налякані. Щоб заспокоїти їх, він постійно вів у соціальній мережі прямі ефіри, публікував усі сповіщення про тривоги. А наступного дня доєднався до лав територіальної оборони”, — додає Ольга Леонова.
Попри це, шукав шляхи, як потрапити у бойову бригаду. Бо вважав, що сидіти в тилу — замало. Тож невдозві приєднався до лав 58-ї окремої мотопіхотної бригаді імені гетьмана Виговського і став командиром відділення кулеметників. “За ним хлопці сміливо йшли у бій. Не раз казали: “Якщо йде “Мер”, то і я піду”. У березні цього року Олександр отримав орден “За мужність” III ступеня за те, що в бою біля села Урожайне захопив у полон російського штурмовика. Той видав нашим багато цінної інформації”, — мовить Ольга Леонова.
На своїй сторінці у соцмережі молодший сержант Олександр Цебрій вів щоденник війни. Описував будні серед постійних обстрілів, історії загиблих побратимів. Ось його слова: “Піхота виживає тільки завдяки тому, що окопується. Треба копати, копати й копати. Тільки тоді в тебе є шанс, що виживеш, утримаєш позицію й зможеш дати відсіч ворогу”. Напередодні Великодня пан Олександр признався “Експресу”, що на війні вивчив “Отче наш” і постійно молився. А побратими згадують, що “Мер” дуже мріяв піднятися на Еверест після нашої перемоги.
“Того дня, 24 липня, довго тривав стрілецький бій, наші штурмували ворожі окопи. Раптом поруч з Олександром Володимировичем розірвалась міна. Уламки уразили голову... Солдати плакали, адже втратили командира, друга, лідера”, — розповідає Ольга Леонова.
“Перед останньою атакою Саша казав: “Я стільки провоював та прожив, стільки побудував у цій лісозмузі, що після війни хочу її купити, зробити музей пам’яті всіх побратимів, яких ми тут втратили”. Тепер це і його музей...” — зауважує журналіст Юрій Бутусов.
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) Олександрові Цебрію
