У Марії Бонюк з Вінниччини за плечима — непросте, сповнене випробувань минуле. Але довгожителька не втратила оптимізму, дуже любить своїх рідних та саме життя.
“Бабуся народилася у селі Заріччя (в минулому — Баламутівка. — Авт.) на Житомирщині 28 листопада 1925 року, — розповідає онука Вікторія Тодоренко. — Була найстарша в сім’ї, в якій росли семеро дітей. Голова родини виготовляв бочки, шив кожухи і чоботи, ремонтував усе, працював на землі — мав коней і волів”.
На долю Марії Станіславівни випали і Друга світова війна, і Голодомор. “Дуже часто бабуся згадує ті страшні часи, — зауважує співрозмовниця. — До хліба завжди ставиться бережно. До кожної крихти. Не раз каже: “Дитино, слава Богу, ти не знаєш, що таке голод”. Не всі бабусині рідні пережили Голодомор. Потім була війна, окупація, а відтак — знову голод”.
Попри всі лихоліття, у 1947 році Марія Бонюк закінчила Бердичівське медичне училище. Побралася з чоловіком, який на війні був танкістом, дістав важке поранення, мав ушкоджений хребет. У пари народилися дві доньки — Ніна і Наталія. Та невдовзі Марія Станіславівна овдовіла. Сама ростила дітей. Працювала медсестрою загалом майже пів століття — 46 років! На Житомирщині жила до 1988 року, а потім переїхала на Вінниччину, ближче до доньки, яка рано втратила чоловіка і сама виховувала двох дітей, — аби їй допомагати.
У родині Марії Бонюк довгожителів не було. Її мама померла у віці 80 років через хворобу легень. Не залишилося нікого з братів і сестер. “Секрет довголіття бабусі, мабуть, у любові до дітей, внуків, правнуків, до рідної землі і до самого життя, — розмірковує онука. — Вона і нас поставила на ноги. У 63 роки кинула все і переїхала жити на нове місце, де нікого не знала. На Вінниччині працювала далі медсестрою в лікарні. Мені з дітьми допомагала. Казала: “От би діждатися, коли твої хлопчики підуть у садочок...” Тепер уже чекає, коли одружаться”. Нині у бабусі Марії п’ятеро онуків, восьмеро правнуків і п’ятимісячна праправнучка.
У 98 років у довгожительки стався інфаркт. Жінці провели стентування (медичну процедуру, під час якої в звужену артерію встановили спеціальний металевий каркас — стент. — Авт.). Після операції стало важко ходити, бо частково атрофувалися м’язи ніг. Та попри все, пані Марія і в свої сто років декламує вірші, співає.
“У бабусі — чудовий апетит. Дуже любить солодощі й молочне. Манна каша і цукерочки — це для неї найсмачніше, — ділиться Вікторія Тодоренко. — Як медикиня, вона завжди дбала про здоров’я. Казала, що важливо, аби зуби були в хорошому стані, бо від цього залежить стан шлунку. Коли була молодшою, то постійно робила зарядку і нас до цього привчала. А ще бабуся дуже любить квіти. Багато їх вирощувала. Влітку завжди стояв букет на столі”.
Коли почалася повномасштабна війна, у Марії Станіславівни з’явилася нова мрія — пережити диктатора Путіна. “Бабуся про війну щодня говорить, — наголошує онука. — І завжди просить, щоб частину пенсії я переказувала нашим хлопцям, які воюють”.
