Артем воював ще в АТО. Із початком повномасштабного вторгнення знову пішов на фронт. Поліг навесні цього року на Харківщині. Та провести бійця в останню путь рідні, друзі й побратими змогли лише через сім місяців.
“Артем виріс на Донеччині, у Костянтинівці. Працював у місцевій компанії, займався озелененням територій. Любив фотографувати. З дитинства мав загострене почуття справедливості й росіян ніколи не вважав братами, — розповідає товариш воїна Володимир Березін. — Ще до подій на Майдані виступав за відродження українського духу на Донбасі, хотів повернути йому справжнє обличчя — українське. Тому й взяв на себе сміливість створити й очолити в Костянтинівці міський осередок націоналістичної партії “Свобода”, влаштовував патріотичні заходи, смолоскипну ходу на честь народження Степана Бандери. Це була людина зі стрижнем! Товариш активно брав участь у Революції Гідності, під час якої окупанти вбили його друга Дмитра Чернявського. За свою позицію та непокору Артем потрапив у полон до російських бойовиків. Його місяць тримали у підвалі ватажки Гіркіна у Слов’янську і жорстоко били. На щастя, Артема вдалось обміняти, довгий час він лікувався. А наприкінці 2015-го вступив до лав ЗСУ та був одним з тих, хто боронив Зайцеве, Авдіївку. Після демобілізації займався політичною діяльністю, працював на залізниці. Невдовзі одружився із коханою Мариною. Цією парою захоплювалися всі. Ми так раділи, що Артем нарешті щасливий. У 2021 році народилась їхня донечка Соломійка, якою товариш не міг натішитися”.
У перші тижні повномасштабної війни Артем вивіз дружину і дочку у Вінницю, а сам пішов до військкомату. Доброволець потрапив до 120-ї бригади ТрО. “Майже два з половиною роки товариш воював у гарячих точках на Донеччині й Харківщині. Мав звання старшого солдата, служив стрільцем-зенітником у роті вогневої підтримки. Свій останній бій прийняв 14 травня 2024-го у селі Стариця на Харківщині. Поранення внаслідок вибуху снаряда виявилося смертельним”, — додає Володимир Березін.
Тіло Артема Попіка змогли винести з поля бою лише через 50 днів після загибелі. Доти він вважався зниклим безвісти. Потім була тривала експертиза ДНК. І аж у листопаді бійця з військовими почестями поховали у Вінниці на Алеї Слави.
“Ось і все. Немає більше тебе, коханий. Як я молилася, щоб ти повернувся до нас живим та здоровим. Як вірила, що сила нашого кохання тебе збереже. Як я сподівалася, що нас омине це горе. Але дива не сталося, на жаль...” — написала у соцмережі Марина, дружина воїна.
