Катерина Поліщук із позивним “Пташка”, яка до останнього тримала оборону Маріуполя і пройшла полон, на своїй сторінці у соцмережі поділилась щемливим відео про свого нареченого, який загинув на війні.
“Війна дала мені тебе, а ти показав мені, що таке справжнє кохання, вірність, побратимство. Що таке бути справжнім воїном, напарником і другом... Ти навчив бути вірною своїй війні, а вона в мене тебе забрала... Мій Герой, Янгол, назавжди мій наречений”, — підписала відео 21-річна парамедикиня батальйону “Госпітальєри”.
Коханий Катерини — 26-річний морський піхотинець Ярослав Христюк із Браїлова, що на Вінниччині. У його спальні досі зберігаються білі камінчики, які він колись привіз із острова Зміїний, та квитки на потяг до особливого для нього Маріуполя. Саме там він зустрів свою кохану Катерину та зробив їй пропозицію за декілька днів до загибелі.
На столі Ярослава — численні нагороди: медаль “Захиснику Вітчизни”, ордени “За мужність” III ступеня, “За мужність” II ступеня, “За взірцевість у військовій службі” та почесний знак “Маріуполь. Відстояли — Перемогли”.
Мама хлопця Юлія Христюк досі не змогла забрати тіло сина з окупованого Маріуполя та поховати його. І від цього, каже, біль відчувається ще гостріше.
“Ще за життя кандидатуру сина подали до найвищої нагороди — Героя України. Та, як бачите, не дочекався, — зі сльозами на очах каже Юлія Христюк. — Змалечку син був не таким, як усі, сам у собі. Завжди любив ставити цілі та досягати їх. Я називала його своїм тилом, а він мене, молодших брата та двох сестричок оберігав та підтримував. На жаль, чоловік покинув нас і навіть не платив аліменти, тому Ярослав був за головного чоловіка в нашій сім’ї...”
23 лютого Ярославові Христюку виповнилось 26 років. Уродини зустрів у Маріуполі на позиції. Наступного дня розпочалась повномасштабна війна.
“Він був на заводі Ілліча. Ми спілкувались у вайбері. Я намагалась його підтримувати, — пригадує мама. — Остання наша розмова була 28 лютого. Я написала, що люблю сина. Він відповів, що теж і що в нього все добре. А потім я не могла до нього додзвонитись. Через місяць до мене приїхали представники селищної ради, я відчинила двері й без слів усе зрозуміла... Вони повідомили, що 23 березня мій син, у якого вже було поранення у груди, рятуючи побратима з-під обстрілів, отримав ще одне поранення, внаслідок якого загинув...
Побратими поховали тіло мого сина під березою, щоби потім ми змогли його знайти. Та забрати тіло й перепоховати тепер немає змоги...
Знаєте, тримаючи в руках “похоронку”, я все одно вірю, що, може, сталась помилка, і набираю номер Ярослава, аби почути його рідний голос. Але в слухавці звучить тільки “абонент поза зоною”...
