Іван Назарук народився у селі Старі Кривотули, що на Прикарпатті. Маючи можливість залишитися за кордоном і добре заробляти, він вибрав життя в Україні, за яку й загинув. Рідні й друзі кажуть: Іван був добрий син, брат, хрещений батько, товариш. На жаль, не встиг створити сім’ю.
За словами Ольги Назарук, матері воїна, у школі син багато читав, особливо українських класиків. “Мамо, як вчені люди любили Україну... Які гарні слова про неї писали. Недарма ж. Бо ми живемо у справді найкращій країні у світі”, — по-дорослому міркував Іван.
Після закінчення школи хлопець вступив в Івано-Франківський професійний будівельний ліцей. Навчався за спеціальністю “столяр-паркетник, будівельник”. Пані Ольга каже, що син з дитинства любив щось майструвати і будувати. Коли навчався у ліцеї і після його закінчення, відкладав гроші та купував професійні інструменти. Якось Іван зробив для маляти свого товариша колиску. Мріяв, що колись і своїм дітям таку змайструє. “Мамо, я перероблю все в хаті. Будуть у нас нові меблі, двері”, — втішав, обіймаючи неньку.
Одинадцять років Іван Назарук працював у двох будівельних фірмах. Але щовечора поспішав додому, щоб допомагати матері, яка після смерті чоловіка зосталася сама. “Хоч виїжджав на роботу вдосвіта, встигав усе на господарстві поробити. І на городі працював, і корову, свиней та птицю годував, біля хати і в хаті лад давав, бо я дуже хворіла, — ділиться жінка. — А як він любив свою похресницю Олю, доньку старшого сина! Вони були справжніми друзями”. Тепер дівчині 18, вона дуже важко пережила загибель хрещеного батька.
Встиг Іван Назарук попрацювати і за кордоном. Важко трудився у Польщі та Чехії. На запитання знайомих та колег, з якими ділив заробітчанський хліб, чи не хотів би там залишатися, відповідав, що Україна йому наймиліша, і вдома, де рідні, йому найкраще.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Іван сказав неньці: “Не буду уникати служби чи переховуватися, бо це ганьба для чоловіка, ганьба для українця”. Прикарпатця мобілізували у вересні 2023-го й відправили на навчання у Велику Британію. Повернувшись, воював на Донеччині й Харківщині.
“Спочатку син був стрільцем-санітаром, допомагав вивозити з поля бою поранених, — розповідає Ольга Назарук. — Далі став командиром 1-го механізованого відділення однієї з військових частин”.
Володимир Цапай, односелець бійця, зуважує: “От знаєте, у селі ніхто б й не сумнівався, що Іван піде воювати. Бо по-іншому він не міг. Іван безмежно любив свою родину, село, Україну. І свою любов підтверджував не словами, а вчинками”.
Бійцю обіцяли відпустку у березні-квітні цього року. Але... 17 січня 2023-го Івана Назарука не стало. Напередодні мати востаннє розмовляла із сином. Розпитувала, як йому служиться. Як завше, казав, що все добре і що незабаром повернеться додому з перемогою. Коли сина кілька днів поспіль не було на зв’язку, жінці снилися сни, де все довкола було чорне...
В останні хвилини життя воїн їхав із кількома побратимами в автівці поблизу села Сеньківка Куп’янського району, що на Харківщині. Раптово почався ворожий артобстріл. Іван Назарук загинув одразу, решту хлопців поранило.
Поховали 35-річного воїна в рідному селі. Церемонія прощання була велелюдною. Івано-Франківська обласна рада посмертно нагородила Івана Назарука медаллю “Лицар бойового чину”.
