На початку повномасштабного вторгнення Юрій Бриж долучився до 112-ї бригади, у складі якої обороняв Ірпінь. Далі були бої за Харків та Бахмут. Улітку 2023- го в лавах 47-ї окремої механізованої бригади “Магура” боєць воював на Запорізькому напрямку. Останній бій солдат прийняв поблизу Роботиного 17 вересня.
“Юрій виріс у селі Тріскині на Рівненщині, був наймолодший у родині серед 11 дітей. Коли братові виповнилося дев’ять років, не стало тата. Щоб прогодувати нас, мама з ранку до ночі трудилась дояркою в колгоспі, ми тримали велике господарство, — розповідає сестра захисника Ірина Бриж. — Юрі завжди подобались машини, тож після школи він вступив до автодорожнього коледжу в Києві, згодом працював на столичній СТО. Із товаришем у вільний час брав участь в автоперегонах, мріяв придбати легкову автівку, пофарбувати її в оранжевий колір та зі своїм собакою Дзімбором поїхати у мандрівку до Буковелю”.
За словами співрозмовниці, напередодні повномасштабного вторгнення Юрій та старший брат Дмитро гостювали в неї. Коли зайшла мова про велику війну, обидва заявили, що підуть боронити країну. “Так і сталось. 24 лютого Юрій зателефонував і повідомив, що вони з Дмитром у військкоматі. Я плакала, а брат заспокоював, казав — по-іншому не може, бо понад усе любить Україну, — згадує Ірина. — Брати швидко освоїли військову справу. До 47-ї окремої механізованої бригади “Магура” Юрій перевівся незадовго до загибелі. Навчав новобранців стріляти, тримати позиції. Він відмовився від посади командира, залишився солдатом, бо не бігав за нагородами”.
На початку вересня цього року Юрій Бриж вирушив на бойове завдання до Роботиного Запорізької області.
“Мене лякали дзвінки з невідомих номерів, дуже боялася почути погані новини. Та вірила в Юрія, було відчуття, що він повернеться додому живий і з перемогою, — додає Ірина Бриж. — Не так усе сталося... Під час виконання бойового завдання 17 вересня брат дістав осколкове поранення в ногу. Побратими надали йому медичну допомогу, але не встигли евакуювати. Почався обстріл з авіації. Брат зайшов в один із бліндажів, а туди залетів снаряд. Шансів вижити не було”.
Юрій не відповідав на дзвінки. Рідні вдарили на сполох.
“Мені чомусь було так тривожно у ті дні, наче серце передчувало біду, — додає мати бійця Надія Бриж. — І тут телефонує дочка й, плачучи в трубку, каже, що мого сина вже нема. Здавалось, світ перестав існувати. Єдина втіха — труна була відкритою і ми змогли попрощатись з Юрієм, торкнутись його рук, поцілувати... Поховали Юрія у рідному селі з усіма військовими почестями. Хочеться, щоби всі люди так цінували та любили життя, як мій син. Адже він не раз казав нам, що його любові вистачить на всіх”.
