1,8 мільйона жінок в Україні страждають від домашнього насильства, свідчать дані Програми розвитку ООН. Цифра шокує, і ми в газеті “Експрес” вирішили почати боротьбу з цією, без перебільшення, катастрофою. Саме про це наш новий масштабний проект “Жінки. Неслабка стать”.
Ми руйнуватимемо стереотипи людей, які вважають, що бити жінку — це нормально, адже “вона має знати своє місце”. Ми станемо на захист тих жінок, які опинилися у скрутній ситуації і бояться сказати “стоп” кривдникові. Ми надихнемо таких жінок на те, щоб розширити свої горизонти і почати нове, щасливе життя. Ми підкажемо, що робити, коли йти від ворога доводиться без копійки в кишені й з дітьми на руках. Ми доведемо чоловікам, що бити, ображати жінку — це ницо, а поважати її — вибір успішної людини.
Перша серія нашого проекту — про жінку, яка не побоялася піти від кривдника і змогла цілковито змінити життя. Знайомтеся — 44-річна Ірини Прим’як.
“28 жовтня 2009 року ми з синами втекли від чоловіка. Я святкую цю дату як день свободи та незалежності, — розповідає жінка. — Я щаслива! Зрозуміла: що більше у себе віриш, то більше можливостей тобі дарує світ”.
Сьогодні Ірина Прим’як — психотерапевтка, маркетологиня. Понад десять років вона жила з чоловіком, який бив її, ревнував, забороняв працювати, грубо критикував.
“Я не пам’ятаю, коли він мене вперше вдарив. Але я тоді подумала, що рознервувала його, спровокувала. Я жила з відчуттям провини, боялась щось не так зробити чи сказати. Вважала, що чоловік — нервовий, а я його “навантажую”, — згадує жінка.
Для читачів “Експресу” Ірина відверто розповіла свою історію — як чоловік прикладав їй рушницю до скроні, як виносила речі у сміттєвих пакетах, щоб втекти, та головне — як перемогла свій страх і стала щасливою.
КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ
Ірина навчалася на третьому курсі інституту на Львівщині, коли познайомилась з майбутнім чоловіком.
“Це було кохання з першого погляду, — розповідає. — Він був дуже галантний, приділяв мені багато уваги. Узяв і більше не відпускав. Купував мені одяг, косметику, дарував подарунки, оплачував навчання, допомагав моїй сім’ї. У нього був складний характер, але стосовно мене він не робив поганих вчинків. Спочатку. От тільки звертався до мене в наказовому тоні — мусила робити саме так, як він хотів. Я його любила”.
Ірина каже, що звикла бути слухняною.
“Ми два роки зустрічались, потім стали жити разом. Я тоді закінчувала навчання на референта-перекладача, — пригадує жінка. — На п’ятому курсі завагітніла. Мені було 23 роки, а йому — 27. Він не був готовий до появи дитини, але я сказала, що народжуватиму. Під час вагітності він допомагав мені. Якщо чесно, не дуже хотів одружуватись. Ми зареєстрували шлюб за місяць до народження сина. Він мене забрав із пологового будинку до себе додому”.
“СПОДІВАЛАСЯ, МОЯ ЛЮБОВ ЗМІНИТЬ УСЕ”
Ірина три роки жила з маленьким сином у будинку чоловіка та його батьків. Чоловік працював водієм, їздив у відрядження, тож його часто не бувало вдома.
Жінка готувала їжу для чоловіка, але до його батьків постійно приходили гості, які все з’їдали, також випивали...
“Чоловік теж пив, нечасто, але любив “відпочити”, — згадує Ірина. — Заспокоювала себе, що потрібно трішки потерпіти. Сподівалася, що моя любов змінить усе”.
Ірина вмовила чоловіка переїхати в окреме помешкання. Але стало тільки гірше.
“Коли він почав добре заробляти, то став більше гуляти та проявляти агресію — принижував мене, кричав. Їжа, яку я готувала, була поганою, все було не так. “Ти більше нікому не потрібна!” — часто повторював мені”.
Він критикував Ірину: то вона неправильно сиділа, то — стояла, танцювала...
“Коли старшому синові було років п’ять, сталося страшне. Вночі я прокинулась від того, що мене б’ють по обличчю. Чоловік повернувся додому п’яний. Схопила сина, ковдру і втекла — надворі було мінус 20 градусів, — згадує жінка. — Схоже було не раз. Та чоловік просив вибачення після скоєного, дарував дорогі подарунки. Казав, що був п’яний та не розумів, що коїть. Я вірила і поверталась”.
Коли старшому синові було років п’ять, сталося страшне.
Але спокійний період минав швидко. “На будь-яку потребу я мала просити в нього гроші, начебто заслужити дозвіл. Він міг поїхати у рейс і забути залишити нам із дитиною бодай копійку. Коли я йшла в магазин, то мусила приносити йому всі чеки.
Контролював, з ким та скільки часу я говорила по телефону. Дратувався, чому я багато спілкуюся зі сестрою”.
Коли синові було 7 років, жінка завагітніла знову.
“Він дуже зрадів. Під час вагітності та поки молодшому сину не виповнився рік усе було добре, — пригадує Ірина. — Хіба іноді міг загуляти з друзями”.
Коли меншому синові було три роки, Ірина влаштувалася на роботу. Каже, чоловік приходив туди, скандалив. Вимагав, аби сиділа вдома, бо не встигає виконати хатню роботу. Хоча жінка сама вела домашні справи, водила та забирала дітей зі садочка та школи...
“Я настільки звикла до такої поведінки, що не бачила проблеми. Думала тільки про те, як поводитись, щоби не розізлити чоловіка, — каже жінка. — Якщо він мене бив — думала, що чогось не врахувала. Далі він став гуляти, шукати дівчат для розваг. А потім... закохався в іншу жінку. І почалося ще більше жахіття”.
“ПОСТАВИВ МЕНЕ НА КОЛІНА Й УЗЯВ РУШНИЦЮ”
“Чоловік міг приїхати посеред ночі, стягнути мене за волосся з ліжка й тягти по підлозі, — пригадує Ірина. — З іншої кімнати вибігали діти, старший намагався мене захистити, а чоловік переводив увагу на сина — змушував його розповідати табличку множення чи відтискатися”.
З іншої кімнати вибігали діти, старший намагався мене захистити, а чоловік переводив увагу на сина — змушував його розповідати табличку множення чи відтискатися”.
Ірина каже, що опісля пояснила дітям — їм у таких випадках краще ховатися, їй буде легше впоратись самій.
“Коли він бив мене, я мовчала, щоби не було шуму. А він лякав, що забере дітей, зробить щось погане моїм сестрі та мамі, — Ірина робить довгу паузу. І опісля пригадує переломний момент. — Якось він приревнував мене. Тоді поставив на коліна й приклав до голови дуло рушниці. Вимагав, щоби я зізналася у зраді... А потім хвалився: “Якби хотів, то я б тебе застрелив”.
Я вже не могла ні їсти, ні спати. Мені було дуже погано. Думала, що помираю. Була знесилена, не могла опиратись чи сваритись.
Та зрозуміла — якщо залишусь, то дійсно помру. А що буде з моїми дітьми? Саме через них стала боротись. Не можна, щоб вони росли в такому середовищі. Хотіла показати дітям приклад: не важливо, скільки ти разів впав, важливо — скільки підвівся. Головне — ніколи не здаватись”.
“28 ЖОВТНЯ МИ ВТЕКЛИ”
Жінка дуже боялась просто зібрати речі й піти. Розповідає, що потайки орендувала іншу квартиру, щодня виносила з дому туди трохи речей у сміттєвому пакеті. І от одного дня чоловік поїхав на полювання, а Ірина зібрала дітей та втекла від нього в нове помешкання.
“Мати й сестра дали грошей на оренду квартири. 28 жовтня 2009-го ми з синами втекли. Мені тоді було 34 роки”, — каже Ірина.
Зі спільної квартири вона забрала дітей, одяг, праску, телевізор та двох котів. Друзі дали пральну машинку, килим та інші необхідні речі.
“Коли ми розлучались, я подала на розподіл майна. На той час у нього вже було два вантажні буси. А чоловік подав зустрічний позов, мовляв, за час нашого спільного життя він позичив 30 000 доларів, і якщо я претендую на половину майна, то маю заплатити частину боргу. Це була неправда. Але судді та адвокати були його друзями... Він мав платити аліменти на дітей, але подав позов, щоби зменшити суму до 300 гривень, а потім й взагалі їх скасувати”, — розповідає жінка.
Ірина каже, що колишній чоловік переслідував її. Одного разу прийшов до неї і сказав: “Тобі 34 роки, у тебе двоє дітей, хто тебе захоче? Не крути носом, повертайся. Дітям потрібен тато”.
“Тоді я відмовила йому, — каже жінка. — Почалась бійка. Він душив мене, а потім розламав мною стіл. У мене були поламані ребра, забої...”
Жінка розповідає, що чоловік, прагнучи зустрічі, виламував двері в її нову квартиру. Ірина телефонувала в міліцію, але чула: “Ну він же вас не вбив”...
“ЦЕ БУЛИ ЗАЛЕЖНІ СТОСУНКИ”
У 2011-му Ірина з дітьми поїхала до Львова. На час переїзду старшому було 12 років, менший син пішов у перший клас. Жінка не могла влаштуватися на роботу. Зрештою, стала прибирати квартири — і так заробляти на життя.
“Чоловік та його друзі зводили на мене наклепи, казали, що підкуплять суд, і я буду змушена платити шалену суму начебто кредиту. Це стандартна схема залякування жінок. Та я виграла всі суди. У цьому мені допомогла громадська організація "Центр Жіночі Перспективи". Вони забезпечили кількарічний безоплатний супровід, — каже Ірина. — Суддю та адвоката, які були на його боці, заарештували за хабарництво в іншій справі. Мені віддали одну машину, яку я продала та купила маленький магазин — хотіла розпочати власну справу. Та потім захворіла дитина, я здала магазин в оренду, а сама продовжувала прибирати”.
Минуло вже десять років. Чоловік досі не знає їхньої адреси. Старшому синові — 21 рік, молодшому — 14. Останній раз колишній чоловік Ірини приїздив до дитини в лікарню ще торік. Жінка каже, що він критикує синів при зустрічі. Та Ірина вже знає, як на це реагувати.
“Тепер розумію, що він самостверджувався таким чином, це давало йому почуття влади та сили, — розмірковує жінка. — Адже в суспільстві він був не завжди сильний, тому й відігрувався на родині.
Та це були залежні стосунки — я думала, що тільки з ним буду щаслива, що мене ніхто не полюбить. Я досі лікуюсь у психотерапевта, щоби перестати намагатись заслужити любов”.
Тепер розумію, що він самостверджувався таким чином, це давало йому почуття влади та сили.
“МОЯ ВЛАСНА ВІЙНА”
За час життя у Львові жінка постійно вчилась — удосконалила англійську мову, опанувала маркетинг, пішла вчитися на психотерапевта, стала консультувати інших. Ірина каже, що людина, над якою здійснюють насильство, не усвідомлює масштаби проблеми. Тому їй потрібна підтримка. І відвага зробити крок...
“Якби мені 10 років тому сказали, що я буду психотерапевткою, буду мати кращий вигляд, буду щасливою, то я б не повірила, — каже. — Коли аналізую свій шлюб, то думаю, що це моя власна війна. Це мій шлях, який зробив мене сильнішою.
Хочу сказати жінкам, що їхнє життя — це найбільша цінність. Ніхто не має права розпоряджатись ним. І світ не злий — якщо попросити про підтримку, то її дадуть. Варто звертатись у поліцію, якщо вас б’ють: бо якщо вдарив один раз, то вдарить і другий.
Прошу жінок працювати, вести активне соціальне життя. І в будь-якому разі відкладати власні гроші. Бо найчастіше жінки не можуть покинути агресорів саме через те, що фінансово від них залежать”.
Прошу жінок працювати, вести активне соціальне життя. І в будь-якому разі відкладати власні гроші.
Сьогодні Ірина відвідує художню школу, танці, займається кунгфу. Також дає безплатні консультації у благодійному фонді “Легіон світла” — кожного четверга з 10.00 по 14.00. Запитую жінку, коли змогла відчути себе щасливою.
“От із вами говорю і сльози навертаються на очі. Перші роки було важко... Та жила заради дітей, — пригадує Ірина. — І тільки останні чотири-п’ять років стало легше. Мене запитують, чому маю такий гарний вигляд. Кажу, що все тому, що я — вільна”.
У наступних серіях проекту “Жінки. Неслабка стать” читайте історії жінок, які втекли з рабства чоловіка, практичні поради, що допоможуть поставити крапку в токсичних стосунках, думки відомих людей на цю тему, що таке аб’юз і чому з тихих хлопчиків виростають найжорстокіші маніяки. Якщо ви хочете поділитися своєю історією на цю тему, телефонуйте в редакцію. Розширюємо горизонти разом!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про скандал в училищі, де викладач курив і лаявся під час заняття.
