Співробітники СБУ після судової портретної експертизи остаточно встановили особу військовослужбовця ЗСУ, в якого росіяни випустили автоматну чергу після слів “Слава Україні!”, а відео поширили у соцмережах. Олександр Мацієвський уже став одним із символів українського опору та нескореності духу.
Олександр Мацієвський — снайпер 163-го батальйону 119-ї окремої бригади ТрО Чернігівської області. Він народився 1980 року в Молдові, де тоді працювала мама, але в дорослому віці оселився у Ніжині на Чернігівщині. Тут нині мешкає і його мати — Параска Демчук. Жінка має інвалідність. Вона дуже важко переживає втрату єдиного сина, особливо після того, як побачила на відео останні секунди його життя...
● Олександр Мацієвський до полону та в останні секунди свого життя. Фото facebook.com/IBezdudnyi
Зі слів мами, вона одразу впізнала сина на тому страшному відео, яке випадково побачила в соцмережах. “Я закричала: “Це ж мій Саша!..” Потім подзвонив онук Михайло — син Сашка. У нього була істерика... Він дуже плакав після побачених кадрів”, — крізь сльози каже Параска Демчук.
Мама розповідає історію життя свого сина-героя. Виявляється, багато років тому він жив у Росії...
“У 2001 році, коли в місті Ленську в Якутії сталася повінь, Олександр вирушив туди відновлювати місто, — розповідає жінка. — Там він познайомився із майбутньою дружиною Юлією, яка теж була родом з України. У них народився син Михайлик”.
У Росії в хлопчика почалися проблеми з імунітетом, потрібна була допомога в догляді. Тож діти повернулися до Ніжина, де жила бабуся невістки. “Я теж переїхала з Молдови до них в Україну, — каже мама героя. — Ще молодою я втратила чоловіка, він помер унаслідок ускладнень цукрового діабету, тож моєю віддушиною стали син з невісткою та онук”.
У пари, на жаль, життя не склалося — вони розлучилися. Але підтримували хороші стосунки.
До 24 лютого 2022 року Олександр Мацієвський працював у Києві електромонтером. “У перший день великої війни пішов до військкомату, але так сталось, що кілька днів його не вносили у списки військовослужбовців. Тож Олександр буквально добивався того, аби стати бійцем”, — каже Сергій Калініченко, начальник служби зв’язків із громадськістю 119-ї окремої бригади ТрО Чернігівської області та побратим загиблого.
“Ви би бачили, як він пишався тим, що він військовий, — каже пані Параска. — Ще коли був у місті на службі, то мене вражало, який він легкий на підйом. Приходив додому зі служби під ранок, спав декілька годин, я швиденько прала та прасувала його форму, він мерщій одягався й бадьорий знову летів до побратимів”.
Фото СБУ
Жінка додає, що син любив історію, гордився, що українці — сини й дочки козацького роду. “Казав, що буде боронити Україну, бо то його рідна земля, земля його предків”, — каже мама.
Гасло “Слава Україні”, яке промовив боєць перед смертю, було для нього не просто словами, додає пані Параска.
“Це був вислів, який характеризував його повністю, — каже вона. — Він любив Україну. Не раз я благала Сашу: “Синочку, лишись, не йди на війну, я ж сама, здоров’я геть нема”. А у відповідь чула: “Мамо, я йду захищати тебе й усіх українців”. Це було настільки щиро!.. Він народився у Молдові, тривалий час жив у Росії, але був готовий віддати життя за Україну...”
Після Чернігівщини Олександра Мацієвського та інших бійців відправили на Донеччину. “Про те, що син служить у гарячій точці неподалік Бахмута, він мені не зізнавався, — веде далі мати. — 29 грудня об 11-й годині син востаннє мені зателефонував. Спитав, як моє дорогоцінне здоров’я? І більше я його не чула...”
● Мама Героя каже: востаннє говорила з сином за день до його загибелі. Фото надав Степан Пустовіт
Пані Параска каже: Саша ніби відчував, що його чекає. Не раз наголошував: “Я у полон, мамо, не здамся. Як буде граната, ще 5 ворогів із собою заберу”. “Тільки в той момент, як його вбивали росіяни, у нього не було такої можливості. Ось та фраза “Слава Україні” — це був крик його душі”, — каже жінка.
“30 грудня Олександр та ще четверо бійців отримали завдання зайняти одну з позицій ближче до Соледару, але назустріч їм вирушили російські військові, — розповідає Сергій Калініченко. — Почався бій. Десь в обід зв’язок із групою обірвався. Ми досі не знаємо, як саме Олександр потрапив у полон, але є припущення, що він міг отримати контузію, тож на якийсь час знепритомнів, або ж у нього закінчились боєприпаси...”
Командир взводу, в якому служив Олександр Мацієвський, характеризує його як дуже відповідальну людину. “Я завжди знав: якщо Маціку дати завдання — він однозначно все виконає, — каже командир. — Це людина, яка би добровільно ніколи не здалась у полон. На відео в його погляді читалось, що він хоче бодай якось зробити боляче ворогові. І його слова “Слава Україні” виявились потужнішими, ніж будь-яка зброя”.
Тіло Олександра Мацієвського обміняли. Поховали його в Ніжині з військовими почестями.
“Після загибелі сина я все допитувалась у побратимів про обставини того бою, хотіла подробиць. Душа не заспокоювалась, — каже мати. — І мені здається, що тут втрутились небеса та Господь — і я таки дізналась правду про загибель сина. Той розстріл я наче сама пережила... У погляді Сашка я прочитала: він розумів, що це вже кінець, але зламатися і піддатися не схотів. Такий хоробрий вчинок — у цьому весь мій Сашко, тільки він би так зміг”.
Президент України присвоїв Олександрові Мацієвському звання Героя України. Посмертно. А Міністерство закордонних справ та євроінтеграції Молдови, громадянином якої був воїн, засудило воєнний злочин російських окупантів.
