На початку широкомасштабного вторгнення 57-річний киянин Олег Марінченко пішов до військкомату — його мобілізували до 206-го батальйону 241-ї бригади тероборони. Чоловік надавав домедичну допомогу бійцям і був військовим капеланом. На війні мав позивні “Архітектор” та “Падре”. Товариші воїна згадують його як скромну й дуже цілеспрямовану людину...
“З “Архітектором” ми познайомилися у 2005 році в Києві. Тоді він був дияконом у Церкві євангельських християн “Дім Небесного Архітектора”. Власне, звідси й пішов його позивний”, — каже військовослужбовець і товариш Андрій Полухін.
Олег Марінченко був активним учасником Революції Гідності. А у грудні 2014-го відбулася перша ротація його як капелана на диспетчерську вежу Донецького аеропорту. Поза тим “Архітектор” пройшов курс тактичної медицини...
За час війни на Донбасі Марінченко побував на десятці “гарячих” напрямків: від Луганщини до Широкиного. Їздив ротаціями по два тижні. Воював разом з 36-ю бригадою морської піхоти, 79-ю та 80-ю десантно-штурмовими бригадами.
“Олег був тихим, спокійним, його очі випромінювали цілеспрямованість, — додає Анатолій Кушнірчук, капелан і товариш. — Він бачив ціль та завжди шукав можливості її досягнути...
Пам’ятаю, коли рота востаннє заходила в Донецький аеропорт на 9 — 10 днів ротації, “Архітектор” був одним із тих, хто виявив бажання йти з ними. Всі подивилися на нього й спитали: “А ти знаєш, що там буде дуже небезпечно?” Але він це добре розумів та свідомо йшов на ризик. Просто Олег знав, наскільки важлива для військових присутність капелана”.
Олег знав, наскільки важлива для військових присутність капелана.
Саме в тому бою “Падре” й отримав важке поранення та контузію. Попри це, відмовився евакуйовуватися, коли була можливість. “Олег сказав, що залишається допомагати хлопцям як медик і капелан”, — додає Анатолій Кушнірчук.
“Він був дуже спокійною і розсудливою людиною. Щоб його розгнівати, треба було постаратися, — каже Андрій Полухін. — Також Олег був дуже скромним. Коли обговорювали нагородження за участь у боях за Донецький аеропорт, завжди відмовлявся, просив відзначити когось іншого”.
З початком широкомасштабного вторгнення Марінченко міг залишитися й продовжувати служити Богові. Побратими йому казали, що він уже отримав достатньо травм на війні. Проте Олег не зміг сидіти вдома й вирушив на фронт.
“Він загинув на Херсонщині, — каже Анатолій Кушнірчук. — Олег надавав домедичну допомогу трьом пораненим бійцям у бліндажі. Раптом почався ворожий артилерійський обстріл. Уламки від снаряда потрапили в бліндаж. Олег закрив собою трьох воїнів, і вони вижили. Останнім його словом було “Амінь” — тобто “кінець”.
У капелана й парамедика залишилися дружина, донька й онуки...
