Вірослав осиротів у ранньому дитинстві, його виховувала бабуся. Після її смерті малюк потрапив під опіку храму селища Пісківка, що на Київщині. Якось шестирічний хлопчик побіг до подружжя Прищепчуків і став обіймати. Священник, знаючи, що пара має двох рідних дітей і мріє дати сім’ю іншим, запропонував узяти Вірослава до себе.
“Ми виховували п’ятеро рідних дітей і четверо прийомних, але різниці між ними ніколи не робили, бо всі — наші”, — каже мати Наталія Прищепчук. За її словами, в юності Ярік (так його називали рідні й друзі) захоплювався столяркою, грою на гітарі й ударних інструментах, рукопашним боєм, кулінарією. Був лідером серед однолітків і завжди ставав на захист тих, кого ображали. Закінчивши ліцей, працював за фахом — кухарем. Невдовзі освідчився Олександрі, в яку був закоханий з 13 років. Пара одружилась. “У нас народився син Святослав. І хоч сімейне життя не склалось, ми весь час підтримували добрі стосунки”, — зауважує колишня дружина.
“Після початку повномасштабного вторгнення Ярік попросив нас виїхати, аби врятувати себе й дітей, — провадить пані Наталія. — А тоді пішов до військкомату. Сказав: “Роблю це, аби ви могли спокійно спати”.
Вірослав Земцов приєднався до лав 5-ї окремої штурмової Київської бригади, став номером обслуги зенітної установки, а згодом — оператором БпЛА. Брав участь у боях на Бахмутському напрямку. “Якось син зазнав осколкового поранення в руку, але відмовився від госпіталізації, аби бути разом з хлопцями”, — ділиться мати.
“Ярік був надійний друг і один з найкращих бійців, з якими пліч-о-пліч мені доводилося воювати, — розповідає побратим воїна з позивним “Португал”. — Він завше зголошувався на найважчі завдання, де були потрібні особлива витримка, відповідальність і сміливість”. Солдата Земцова відзначили “Золотим хрестом” і медаллю “За військову службу Україні”.
Навіть будучи на війні, Вірослав багато уваги приділяв сину. “Дзвонив з окопа, зокрема, на перший і останній дзвоники, по відеозв’язку дивився, як Святослав складав атестацію з рукопашного бою”, — запевняє Олександра. Він мріяв придбати будинок для сина, просив виховати його справжнім чоловіком.
“Востаннє ми говорили по відеозв’язку. Тоді я раптом подумала: треба його добре роздивитися, запам’ятати таким, як є... Дуже тяжко було на душі, наче щось відчувала”, — зітхає мати Наталія. А син, бачачи це, лише запевнив: “Мамусю, все буде добре”.
19 грудня 2024 року воїн виконував завдання в селі Іванівське Донецької області. Раптом налетіли ворожі дрони. Поранений побратим намагався врятувати Вірослава, але дорогою його серце зупинилось... Звістку про загибель спершу повідомили батькові Олександру, аби він міг підготувати матір.
“Під час церемонії прощання я попросила відкрити труну, бо не бачила сина майже три роки... Весь час тримала його за руку — не могла відпустити”, — зі сльозами каже 48-річна мати.
“Ярік готував мене до найгіршого... Але просив привести сина на поховання лише тоді, як він захоче. Дев’ятирічний Святослав сказав, що не пробачить собі, коли не попрощається з татом”, — ділиться Олександра.
“Досі щоранку чекаю на повідомлення від синочка. Щодня плачу. Не можу змиритися з тим, що його нема. Дітям важко бачити мене в такому стані, але наразі нічого не можу з собою зробити. Не знаю, як жити без нього”, — крізь сльози признається Наталія Прищепчук.
А ще один побратим воїна, Антон, додає: “Понад усе він прагнув нашої перемоги, хотів якнайшвидше повернутись до сина. Це дуже велика втрата для всіх. Навіть собака Яріка на кличку Дора довго тужила, лежала на його ліжку. Все чекала господаря...”
