Після закінчення медучилища львів’янин Андрій Муравський працював зубним техніком у міській поліклініці. А згодом знайшов своє справжнє покликання — впродовж 20 років виготовляв меблі. Коли почалася велика війна, добровольцем став на захист країни. Хоч спершу до війська його не брали — через вік та хронічні хвороби.
“В Андрія був поганий зір, ще й варикозне розширення вен, тож у військкоматі відмовили, — каже дружина воїна Вікторія Трибушна. — Тоді чоловік пішов у добробат, туди також не взяли. Його це зачіпало, адже був певен, що може воювати. Зрештою потрапив до лав 125-ї бригади ТрО, яку почали формувати”. До слова, саме до цієї бригади приєднався і Валерій — 18-річний син Вікторії. Своє рішення пояснив мамі тим, що на той час в окупованому Херсоні залишились його бабуся і дідусь, мовляв, прагне звільняти малу батьківщину. При тім обоє її найрідніших чоловіків заявили: “Хто, як не ми?!”
В Андрія вже було троє доньок і маленький онук, коли три роки тому він познайомився з Вікторією, яка разом із сином переїхала до Львова з Херсона. “Турботливий, уважний, надійний, — так про коханого чоловіка розповідає дружина. — Він одразу знайшов спільну мову з моїм сином та батьками. Та і його родина прийняла мене, між нами ніколи не було непорозумінь”.
Те, що Андрій так уперто рвався на війну, не дивує його близьких. “Патріотизм у нашій родині передавався крізь покоління. Бабуся з дідом по батьковій лінії, а також бабин брат по маминій були в УПА, за це їх переслідували, тож тато народився у Караганді, — розказує Марія, молодша сестра Андрія Муравського. — Батьки вчили нас змалечку любити рідну землю, вдома ми завжди розмовляли українською, а щонеділі тато читав нам “Кобзар”.
Молодший сержант Андрій Муравський став командиром відділення. Спершу виконував завдання на Харківському й Сумському напрямках, а в січні 2023-го потрапив у Бахмут. Після кожного повернення з позиції писав дружині: “Ми вийшли”. То були найважливіші для неї слова.
Фото надала Вікторія Трибушна
Шостого лютого Андрій зателефонував Вікторії о сьомій годині вечора — перед бойовим завданням. “Він довго розповідав, що мені потрібно буде робити надалі, як діяти в різних ситуаціях, як жити, — пригадує жінка. — Я не могла зрозуміти, чому він говорить про це зараз... Запевнила, що вирішимо всі справи після його повернення”. А тоді Андрій сказав: “Сонечко, я тебе кохаю! Але готуйся, що ця розлука може бути дуже довгою”.
Невдовзі родину повідомили про загибель Андрія — це сталось о дев’ятій ранку сьомого лютого. “Він був старшим групи, виводив побратимів з позиції, — каже дружина. — Один воїн зазнав поранення, чоловік почав надавати йому медичну допомогу”. У цей момент у голову 51-річного Андрія Муравського поцілив снайпер.
“Наша перша зустріч з чоловіком відбулась у кав’ярні, — зауважує пані Вікторія. — Якось він поділився мрією: сказав, що хотів би в майбутньому займатись саме такою сімейною справою, викликати у відвідувачів гарні емоції”.
Фото надала Вікторія Трибушна
Тож нещодавно дружина відкрила у Львові кав’ярню, втіливши у життя мрію коханого...
