У 2014-му він, Анатолій Корнієнко, був 58-літнім генеральним директором будівельної фірми, мав двох синів, доньку, онуків. Та спокійне життя Корнієнків перекреслила війна. Російські окупанти вбили молодшого сина Євгена. Анатолій мстив їм на фронті, а тепер хоче покарати державу-агресора в міжнародному суді.
“Коли почалася війна, мої сини, Іван та Євген, були в резерві 25-ї парашутно-десантної бригади, — розповідає Анатолій Корнієнко. — 11 березня 2014 року подзвонив полковник із військкомату і сказав, що хтось із них повинен прийти на навчання. 22-річний Женя сказав: “У мене ще своєї сім’ї нема, тому піду я”.
Після закінчення індустріального коледжу він відслужив строкову службу в 128-й гірсько-піхотній бригаді, був водієм БМП. Працював електриком. А вже 26 березня 2014-го був у 25-й повітряно-десантній бригаді. Потрапив у дев’яту роту третього батальйону механіком-водієм БМП”.
Краматорськ, Амвросіївка, Маріуполь, знову Краматорськ... Десантникові довелося брати участь у боях за Красний Лиман, Шахтарськ. Бій за Вуглегірськ був одним із найтяжчих в історії бригади. Тут Євген Корнієнко й загинув.
“Ми постійно були на зв’язку, зідзвонювалися, — розповідає Анатолій. — Я возив волонтерську допомогу — бронежилети, шоломи, оптику. Женя розповідав, які жорстокі бої були за Шахтарськ. Багато бійців загинуло, було багато обгорілих. А потім вони пішли на Вуглегірськ... 12 серпня я з ним востаннє розмовляв по телефону. Було це об 11.30. Женя сказав: “Вийшли із зачистки міста, багато “сепарів”.
О 13.00 я пропустив дзвінок від нього. Перенабирав раз за разом через 20 — 30 хвилин. О 18-й хтось із його побратимів відповів: “Петрович, ваш син загинув”.
Після третьої зачистки вони вийшли з міста, їх з-за шахти накрили 120-міліметровими мінами. Загинуло 11 бійців. А за весь день було ще й 39 поранених. “Я поховав сина, — продовжує розповідь пан Анатолій. — Поїхав туди, де Женя загинув, подивився, звідки по ньому стріляли. А коли минуло 40 днів по синові, став готуватися до військової служби. Пішов у 25-ку. Там мені спершу відмовили — застарий. Строкову служив ще за часів СРСР, на Семипалатинському полігоні.
Тоді поїхав підписувати контракт у 93-тю бригаду. Там отримав відношення. Коли повернувся у Дніпро, зустрів командирів 25-ки. Сказав, що йду в 93-тю водієм. Через 10 хвилин у мене вже було відношення із 25-ї бригади. Пройшов медичну комісію, підписав контракт і приступив до служби”.
Досвідчений управлінець, який з технікою на “ти”, відразу став у пригоді. Бригада брала активну участь у боях, втрачала техніку. Тож парк треба було постійно поновлювати. Це завдання доручили Петровичу.
“Я керував фірмою, в якій три з половиною тисячі працівників. Тож знаходити спільну мову з людьми вмію, — каже Анатолій. — Перше моє завдання — поїхати на Київський бронетанковий завод і приймати БТР 3Е. Я звертав увагу на найменші дрібниці. Прийняли 20 БТР, погнали їх своїм ходом у бригаду. Через кожні 50 кілометрів зупинялися, перевіряли...
У мене техніка завжди була на ходу. Від цього залежала боєздатність підрозділу. Коли ми отримували БТР 4, то декілька днів по заводу в Харкові ходив, відбирав машини. Пахав і пахав. Плюс навчав молодих”.
Побував і в багатьох найгарячіших точках війни. “Ми рушили на Мар’їнку, коли вороги спробували її штурмувати, — каже пан Анатолій. — Вибили їх звідти. Щастя, Зайцеве, Кам’янка, Авдіївка, “Алмаз”, шахта Бутово — де тільки не довелось бувати...”
Після п’яти років служби Анатолій Корнієнко повернувся до цивільного життя. Але продовжив боротьбу з убивцями сина. Тепер уже у правовому полі.
“Демобілізувався я 22 листопада 2019 року старшиною, головним сержантом роти, — каже пан Анатолій. — Коли дізнався, що українці подають у суд на Росію за те, що їхні рідні загинули, теж вирішив оформити позов. Спершу звернувся в український суд, щоб там визнали, що Женя загинув унаслідок російської агресії. А далі — у Європейський суд із прав людини. Хочу, щоби там ухвалили рішення, що Росія напала на Україну”.
“Є медичний висновок про обставини загибелі, в якому зазначено, від чого загинув син, є документи, які підтверджують, що в цей час був обстріл і з якого боку, — коментує правозахисниця Марина Кіптіла. — Рішенням районного суду встановлено факт загибелі Євгена Корнієнка саме через збройну агресію РФ. Це порушення права на життя, стаття друга Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Також ми вважаємо, що порушена і стаття третя — заборона катування та нелюдського або такого, що принижує честь і гідність, поводження. Віримо, що справедливість переможе”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про секрети російських РЕБ на Донбасі
