21 вересня відбувся один з найрезонансніших обмінів полоненими з моменту повномасштабного російського вторгнення в Україну. Вся Україна плакала — від щастя і захоплення: 215 українських полонених обміняли на 55 російських військових та кума путіна Віктора Медведчука. Ми поспілкувалися із рідними звільнених українців.
Один із тих, кого вдалось звільнити із полону рашистів, — 42-річний Михайло Діанов з Тернополя. Фото змарнілого старшого сержанта 36-ї бригади морської піхоти, у якого пошкоджена рука, облетіли весь світ.
“Михайло мені зателефонував з невідомого номера й сказав, що вже в Україні, — каже сестра Альона Лаврушко. — Наразі він перебуває у столичному шпиталі. Дуже схуд — до війни брат важив 86 кілограмів, тепер 63. Я, коли побачила, в якому він стані, плакати хотіла. А Михайло усміхається! Він навіть медсестер, які сліз не можуть стримати, заспокоює, що все добре. Як бачите, можна зламати міцне тіло, але міцний дух — неможливо”.
У Михайла Діанова — проблеми з рукою: там не вистачає 4 сантиметри кістки. “Коли брат потрапив у неволю до рашистів, на його руці був металевий апарат, який йому встановили у Маріуполі. Рашисти без наркозу плоскогубцями просто вирвали цей апарат, — розповідає Альона. — З підручних засобів у полоні брат змайстрував так звану шину і наклав її на травмовану кінцівку. Жодної медичної допомоги йому не надавали... Тепер медики кажуть, що зробити операцію на руку можна буде тоді, коли Михайло трохи зміцніє, бо він дуже слабкий”.
Сестра каже, що у полоні брат пережив жахіття. “Йому давали одну восьму скибочки хліба на один прийом їжі й ложку каші. Бувало так, що води не давали цілу добу, — мовить Альона. — Він розповідав, що у полоні йому часто снилось, як він пішов до магазину, купив щось смачненьке й починає їсти. Розплющує очі — а поруч холодні стіни та грати.
Михайло також каже, що у полоні переосмислив багато речей. І що варто цінувати кожну мить життя. Навіть просто вийти на вулицю рідної країни — це така велика радість!”
За словами співрозмовниці, після полону Михайло Діанов попросив солодощі. “Ми купили його улюблене варене згущене молоко, торт “Наполеон” та еклери”, — усміхається Альона.
“БОГДАН НЕ ЗНАВ ПРО ОЛЕНІВКУ”
З полону звільнили 29-річного Богдана “Тавра” Кротевича — начальника штабу, першого заступника командира полку “Азов”. Його сестра, Сандра Кротевич, працює в Асоціації родин захисників “Азовсталі”. Вона їхала у шпиталь, куди привезли звільнених, не знаючи, що там буде і її брат.
“Я думала, що він буде останнім, кого росіяни віддадуть для обміну, — каже Сандра. — Тож коли побачила, як з автобуса виходить мій брат — просто розплакалася. Ми з ним обійнялися...”
Сандра каже, що “Тавр” — у більш-менш нормальному фізичному стані. Але от морально він дуже пригнічений. “Богдан був певен, що він виходить з полону останній. А коли дізнався, що ще не всіх наших повернули, був шокований, — каже сестра. — Так само він не знав про страшні події, які відбулися в Оленівці... Це дуже його пригнітило”.
Він не знав про страшні події, які відбулися в Оленівці... Це дуже його пригнітило.
Богдан, як і інші звільнені, ще має пройти реабілітацію, але він уже готовий боротися далі, каже Сандра.
“У ПОЛОНІ ВІН ТИХЕНЬКО РОЗМОВЛЯВ З БОГОМ”
У піднесеному настрої перебуває і родина 26-річного пресофіцера “Азова” Дмитра “Ореста” Козацького, якого звільнили з полону.
Рідні кажуть, що першу годину після зустрічі із ними він по звичці мовчав, адже всі чотири місяці полону воїнам не дозволяли спілкуватись.
“У полоні Дмитро тихенько розмовляв лише з Богом, — каже сестра бійця Дарія Юрченко. — Потім він розповів нам, що мусив ділити шматочок хліба на три частини на весь день, було таке, що десять днів йому не давали води. У неволі брат схуд на 30 кілограмів”.
Перше, що “Орест” попросив привезти йому, — торт “Наполеон” і... пасочок. Дмитро дуже хотів скуштувати великодню паску. Йому її спекла і передала хрещена мама.
Як розповідає сестра, ще на “Азовсталі” Дмитро отримав поранення у голову. “Залишився шрам на голові, — каже Дарія. — Також після полону він має проблеми зі шлунком через недоїдання. Але найбільше тішить, що він і далі, попри пережите, — дуже світла людина”.
“АРТЕМ ЩАСЛИВИЙ, ЩО ВЖЕ ВДОМА”
Не стримує сліз після довгої розлуки із сином матір 28-річного майора полку “Азов” Арсена Дмитрика з Бережан, що на Тернопільщині, Ірина Дмитрик.
“Ви тільки уявіть, тих півтори доби, коли наших бійців везли на підконтрольну територію України, їх усе одно лупцювали, — каже мама. — Арсен розказав нам, що в полоні його майже не годували. На обід давали скибочку хліба. Ввечері — чотири ложки вареної на воді манки. Арсен схуд десь на 25 кілограмів. Але він такий щасливий, що вдома. Проте сильно переживає за тих, хто залишається у неволі”.
Рідні привезли Арсену у шпиталь улюблений салат із сиром та овочами, заправлений майонезом, спекли булочки і насмажили картоплю.
“Лікарі кажуть, що реабілітація буде тривалою. Тим паче, син отримав контузію”, — каже мама.
●●●
Ми віримо, що решта наших захисників, які нині ще перебувають у полоні (а їх понад 2 тисячі), витримають, дочекаються звільнення і скоро повернуться додому. Молимося за вас!
