У березні, коли Боромля, що на Сумщині, була в окупації, росіяни замінували та підірвали будинок родини Шкреби. Господар дому Андрій пішов забрати з розбитої оселі вцілілі речі, та до рідних не повернувся. На тата чекають сини, молодшому з яких два рочки.
“Коли почалося російське вторгнення, ми вирішили, що евакуюємося, і навіть зібрали речі. Але побоялись виїхати, бо вже тоді почали розстрілювати цивільні автівки. За 50 метрів від нашого будинку за городом містився штаб розвідки російських військ, — каже Юлія Шкреба. — Над домом постійно шугали літаки, неподалік була установка, з якої запускали ракети. Ми перебрались жити до знайомих в іншу частину села.
Невдовзі стало відомо, що окупанти підірвали нашу хату. Вибух був такої сили, що двері валялись аж у сусідів на городі...”
15 березня було оголошено про “зелений коридор”, тому сім’я планувала виїхати із села власною машиною.
“Андрій вирішив піти до руїн нашого дому, аби забрати вцілілі речі. До нас він не повернувся”, — каже жінка.
Наступні два дні село бомбили так, що було неможливо вийти надвір. “Ми сиділи в погребі й трусились від страху”, — згадує Юлія.
18 березня вона вирушила на пошуки. “Прийшла до того штабу окупантів і просила віддати мого чоловіка, — каже жінка. — Командир був із “ДНР”. Сказав мені, що Андрія у них немає, його вивезли “в область”...
Як тільки українські військові прогнали окупантів із села, Юля самотужки шукала чоловіка у всіх підвалах. Думала, що їй збрехали. Але так і не знайшла коханого.
Коли в селі поновили доступ до інтернету, Юлія Шкреба опублікувала допис у соцмережах про пошук чоловіка.
“Мені зателефонував чоловік, який начебто перебував з Андрієм на допиті, — каже Юлія. — Він стверджує, що мій чоловік перебуває у Бєлгороді в СІЗО. Мовляв, його затримали, бо знайшли на мобільному пристрої відео колони техніки, яка могла належати рашистам. І начебто ці дані він передавав спецслужбам та ЗСУ. Хоч Андрій ніякого стосунку до армії не має, він працював водієм маршрутки Суми — Ромни...
Я просила у відповідних відомств в Україні внести прізвище мого чоловіка у списки на обмін полонених. Мені відповідають, що він там є, але правда це чи ні — не відомо. Разом з Андрієм зникли ще двоє місцевих, про них теж жодної звістки.
Найбільше мене гнітить те, що чоловік не знає, що із нами. Боюсь, думки про те, що нас могли вбити, можуть підірвати його здоров’я...”
На повернення батька чекають двоє синів. “Наш молодший син, Сашко, постійно цілує татів портрет, — зі сльозами каже Юлія. — Як зламається якась із його машинок, не дає мені ремонтувати, а відкладає набік. Чекає, що прийде тато і полагодить...”
