Він родом із селища Розділ, що на Львівщині. Виріс у багатодітній сім’ї. Після школи здобував освіту в ліцеї, а тоді працював на підприємстві з виготовлення пам’ятників та меблів, на цегольні, займався ремонтами. Зрештою обрав сферу будівництва, трудився за кордоном. Десять років тому побрався з коханою Оксаною, щасливе подружжя виховувало двох синочків — Владислава й Данила.
“На початку 2022-го вже було зрозуміло, що почнеться повномасштабна війна, тож я повернувся з Польщі, — каже Микола Марковський. — Двоє моїх двоюрідних братів уже були у війську, я теж вирішив стати на захист України. Спершу вступив у тероборону”. У свій день народження 22 лютого 2023 року доброволець пройшов ВЛК, а після навчання на полігоні потрапив до лав 214-го окремого спеціального батальйону OPFOR, командир дав йому позивний “Марк”. Наприкінці березня разом із побратимами потрапив у Бахмут. “Противник гатив по наших позиціях з танків та артилерії, піхота штурмувала. Я з ПЗРК збивав їхні літаки й вертушки, — розповідає воїн. — Через два місяці нас вивели з міста — спершу тримали позицію у 500 метрах від Бахмута, тоді вже частіше почали літати ворожі дрони зі скидами. Потім брали участь у боях за Торецьк і Часів Яр”. На війні Микола Марковський неодноразово витягав з поля бою поранених, а сам зазнав близько восьми контузій. Щоразу декілька днів його прокапували, а тоді вертався у стрій. За мужність та відвагу, проявлену у боях, воїна нагородили “Золотим Хрестом” та орденом “За спасіння життя”.
У 2024 році його підрозділ перекинули на Покровський напрямок. Тим часом дружина повідомила чоловікові радісну новину — вона при надії. “Щоразу на УЗД мені казали, що буде дівчинка, а Микола твердив, що під серцем я ношу третього синочка”, — з усмішкою згадує Оксана.
“Зранку 23 вересня поїхав із командиром на позицію у село Костянтинівка, аби привезти побратимам боєприпаси та їжу. Росіяни були на відстані ста метрів”, — провадить далі солдат. Опісля “Марк” мав вирушати додому. Адже був поряд із дружиною, коли на світ з’явились синочки, тож і цього разу вона чекала на нього. “Коли повертався з позиції, раптом спрацював ворожий танк, пролунав вибух... Я відключився, — пригадує. — Отямився від відчуття, що горю. Від вибуху мене перекинуло в салоні — голова була на передньому сидінні, ноги — на задньому, я їх не відчував. Крикнув командирові, аби вибирався з машини. Я його не бачив, бо осліп на одне око, а лице палало. Зрештою не знаю як, але вибрався через люк. Побачив недалеко посадку, побіг туди, бо пам’ятав, що там наші”. І закричав: “Ходіть діставати командира”. Відповіді не чув, адже втратив слух і зазнав важкої контузії. Бійці не дозволили пораненому повертатись до машини: “Ти не підеш, бо вся голова в крові, ще й руки горять”. Тож одні робили “Марку” перев’язки, інші побігли рятувати 24-річного командира. Але він уже загинув... Ввечері прийшов провідник, з яким під мінометними обстрілами й скидами з ворожих дронів боєць подолав до точки евакуації близько п’яти кілометрів. Тим часом дружина обдзвонювала його побратимів, дізналась, що Микола зазнав поранень, але живий.
Спершу “Марку” надавали допомогу в двох стабпунктах. Нарешті він зателефонував дружині: “Кохана, в мене все добре, руки й ноги на місці. Як ти почуваєшся?” Потім воїна привезли до запорізької лікарні, там видалили два осколки з лівого ока, решту вирішили не рухати, адже застрягли надто глибоко. Також обробили опіки на обличчі та руках. “Попри те, що лікар магнітом не виявив осколків, якось уночі я прокинувся від болю у щоці (там була зламана кістка), натиснув і звідти вийшов гній, — розповідає боєць. — Взяв ніж і видалив звідти осколок. Потім ще виявив у плечі мідний дріт, дістав його плоскогубцями”.
Тим часом Оксана Марковська приїхала до пологового. Зважаючи на її важкий емоційний стан, лікар прийняв рішення одразу ж провести кесарів розтин. “25 вересня у нас народилась здорова донечка вагою 3200 грамів і зростом 51 сантиметр, — ділиться багатодітна мама. — Під час відеозв’язку вона розплющила оченята і вперше в своєму житті всміхнулась — саме до татка”.
Згодом у вінницькій лікарні воїну проводили обстеження, робили перев’язки, протизапальні уколи в поранене око, ставили крапельниці. А тоді він потрапив до Лікарні святого Луки у Львові, де під час складної чотиригодинної операції хірурги видали осколки з лівого ока й замінили розтрощений кришталик. “Я дуже радий, що лікарям вдалось врятувати мені око! Тепер зблизька бачу силуети”, — зауважує Микола Марковський. Та чи не найбажанішою стала поїздка додому, де воїн нарешті вперше побачив свою донечку. Її назвали Міланою. А хрещеним батьком дівчинки став побратим Олег Лутчин, який після важкого поранення, що зазнав у Бахмуті, переніс високу ампутацію обох ніг.
Наразі “Марк” у відпустці за станом здоров’я, продовжує лікувати око. На літо заплановано операцію по відновленню барабанної перетинки лівого вуха. Владик і Даня (їм уже 9 і 7 років) неймовірно раді, що татко нарешті поряд, вони весь час проводять разом. “А Мілана дуже схожа на батька. Це його принцеса, його янгол”, — каже Оксана Марковська.
“Розумію, що своє вже відвоював. Тож тепер хочу бути з найріднішими, виховувати дітей, бачити, як вони ростуть”, — додає 36-річний Микола Марковський.
