Після повномасштабного вторгнення Андрій Пархоменко відправив родину з міста, а сам залишився у багатоквартирному будинку в рідному Ірпені. 22 березня чоловік востаннє вийшов на зв’язок із сім’єю, а наступного дня російські окупанти розстріляли його. Два дні тіло Андрія лежало під будинком, тому що росіяни не давали його похоронити. Лише згодом, під дулами автоматів, людям вдалося поховати Андрія у дворі.
“Андрій мав золоті руки — все життя займався ремонтами, меблі виготовляв на замовлення, — розповідає Олена Пархоменко, дружина Андрія. — Із нашим сином Денисом, якому нині 13 років, часто ходив рибалити, по гриби. П’ять років тому ми розлучились із чоловіком, проте підтримували хороші стосунки. Він у всьому мені допомагав.
У перші дні війни Андрій записався добровольцем до територіальної оборони, йому видали форму, а зброї не було. Щодня телефонував до керівництва, їздив на блокпости, але нічого не домігся. Відповідно — зі службою не склалось. Тому чоловік вирішив залишитись у рідному місті й допомагати людям усім, чим можна, бо чимало його сусідів були пенсіонерами”.
Олена із сином евакуювалася з Бучі 9 березня. Жінка отримала сповіщення про “зелений коридор”. Пішки сумнозвісною вулицею Яблунською невелика група людей вирушила до міської ради.
“На блокпосту, де були російські війська, нас завернули у поле на Ірпінь, — згадує Олена. — Полем ми дійшли до Романівки, де були наші воїни та волонтери. Автобусами нас відвезли на залізничний вокзал, звідти я поїхала до родичів на Вінниччину. Із Андрієм ми підтримували спілкування, мама його з Київщини теж виїхала, а він облаштував у своєму будинку укриття для людей.
22 березня чоловік вийшов на зв’язок і ми встигли довгенько поспілкуватись. Я не знала, що говоримо востаннє. Андрій розповідав про окупацію міста — згвалтованих дівчат, розстріляних людей, дуже багато страшного. Наступного дня зателефонував мамі, але наче набрав та скинув. Про те, що Андрій загинув, ми дізнались 28 березня.
Спочатку росіяни розстріляли сусіда. Андрій вийшов подивитися, що сталося. Окупанти побачили його і випустили декілька автоматних черг у голову, тулуб та кінцівки. У підвал поруч, де були люди, хотіли кинути гранату, але в останній момент передумали, вивели всіх з укриття, роздягнули до пояса: шукали татуювання. Коли хтось з людей запитав у ворогів, навіщо вони вбили Андрія — звичайного цивільного, бурят у російській військовій формі відповів: “Ето я єго убіл, пускай скажет спасіба Зєлєнскаму”.
За словами Олени Пархоменко, наступного дня снаряд влучив у квартиру Андрієвої мами, тож її помешкання тепер непридатне для проживання. “Свекруха і сина втратила, і житло. Тепер мешкає у моєму гуртожитку в Бучі, дуже їй важко. Болить і мені, довелось навіть звертатись до спеціалістів, досі проходжу лікування. Несила повірити, що в наш час чоловіка вбили просто за те, що він українець”, — каже жінка.
