Олександр Зірка родом із села Адамівка, що на Дніпропетровщині. Працював водієм, разом з дружиною виховував доньку Дарію й сина Даниїла. У 2014 році Олександр Зірка добровольцем став на захист країни, приєднавшись до полку поліції “Дніпро-1”, і протягом семи років брав участь у боях на Донеччині. Відтак повернувся до цивільного життя, але не надовго — почалася велика війна.
“Знову пішов до військкомату, потрапив до 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, став водієм-зв’язківцем. Нас направили на Донеччину, де під обстрілами завозив побратимів на позиції та забирав їх звідти, — розповідає воїн з позивним “Зірка”. — Згодом вирішив перевестись у піхотинці”.
У ніч на 18 січня 2024 року Олександр разом з двома побратимами займався відновленням розбитих бліндажів у районі Авдіївки. Якась мить — і налетіли ворожі дрони зі скидами. “Заховатись не було де, тож я підбіг до дерева, обхопив його й подумав: “Або голову відірве, або ноги. Пощастило — осколки потрапили в ноги, — пригадує співрозмовник. — Відчув сильний біль, наклав турнікети, по рації викликав допомогу. Поряд лежав поранений побратим, ми молили Бога про захист, адже повертались російські дрони, щоб добити нас. Та бійці із сусідньої позиції почали “утримувати” небо РЕБами й зупинили ворожі безпілотники”.
Невдовзі прибув БТР, тож через дві години після поранення Олександр Зірка потрапив до стабпункту, де йому надали першу допомогу. А в покровській лікарні встановили апарат Єлізарова на праву ногу. Опісля боєць майже тиждень перебував в одному з медзакладів Дніпра. “Там не надавали допомогу, казали лише, що ходитиму, — зауважує боєць. — В Івано-Франківській обласній лікарні мені спершу перелили приблизно три літри крові, видалили осколок зі спини і взялись за порятунок ніг”.
Ситуація була важкою, тож зрештою лікарям довелось ампутувати пораненому ліву ногу. Згодом, аби зупинити інфекцію, провели ще дві реампутації — на щастя, коліно вдалось зберегти. Також Олександр переніс декілька операцій на правій нозі, зокрема йому пришили п’яту й встановили металевий стрижень (від коліна до стопи), бо нога не зросталась. “Тривалий час потерпав від фантомних болів — наче пальці на стопі, якої немає, викручує. Спати через це не міг”, — ділиться співрозмовник. Ще й переніс кілька операцій на правій нозі, зокрема, йому пришили п'яту, встановили металевий стрижень — від коліна до стопи, бо нога не зросталась. А тоді поставили ортез — для підтримки стопи.
“Ми їздили по лікарнях і запрошували військових, які зазнали поранень, спробувати свої сили в адаптивних видах спорту, — каже Наталка Найда, керівниця проєкту “Ветераницивільні Петрос”. — Сашко зайнявся стрільбою з лука. Будучи на кріслі колісному, почав приїжджати до нас на додаткові тренування. А згодом брав участь у змаганнях і здобув “золото” на чемпіонаті України”.
“Коли мені зробили протез, потрохи почав опановувати ходьбу на ньому. Було важко, та невдовзі вже ходив без допомоги милиць”, — ділиться воїн. За висновками МСЕК, йому надали першу групу інвалідності, тож списався з війська. І активно зайнявся адаптивними видами спорту. На Всекраїнських змаганнях “Гарт”, де виступав у чотирьох дисциплінах, потрапив до 15-ки найкращих з-поміж ветеранів. Тоді взяв участь у змаганнях в США, здобув “золото” зі стрільби з лука й “бронзу” — з кульової стрільби.
Олександр Зірка залишився в Івано-Франківську, почав працювати інструктором зі стрільби з лука. “Після втрати кінцівки людині доводиться вчитись жити без частини себе, це боляче й важко, — зазначає Наталка Найда. — Сашко своїм прикладом, спортивними перемогами показує, що після ампутації життя триває і є куди рухатись далі”. Також він навчається на другому курсі спортивного коледжу.
А ще повернувся на службу в поліцію — став радником начальника ГУНП в Івано-Франківській області з питань ветеранської політики. “Допомагаю ветеранам адаптовуватись до цивільного життя, залучаю їх та воїнів, які зазнали ампутацій, до адаптивних видів спорту, — зазначає 51-річний Олександр Зірка. — Знову сів за кермо, тож їжджу по регіонах, займаюсь розвитком осередків для ветеранів. А на протезі ходжу від ранку до ночі, знімаю його лише перед сном. Щодня займаюсь стрільбою з лука, раз на тиждень — баскетболом на кріслах колісних, а взимку — хокеєм на санчатах. Мрію потрапити до збірної України й виграти змагання зі стрільби з лука на Паралімпійських іграх”.
