У перші дні повномасштабного вторгнення до війська приєдналися батько Назара та його старший брат. А після закінчення академії на захист країни став і молодий офіцер.
“Ми з чоловіком виховували двох своїх синів — Дениса й Назара — патріотами. Менший цікавився історією України, багато читав, ще змалку казав, що хоче стати військовим, — розповідає мати героя Лариса Самчук. — Після школи Назар вступив до Одеської військової академії, успішно склавши всі іспити й нормативи. І неабияк цим пишався. Досі пам’ятаю, як курсантом він сказав хлопцям зі свого курсу, що відростить вуса, бо дуже хоче бути дорослим. І що ви думаєте?! Відростив. Хоч в академії не дозволяли носити вуса, але для Назара зробили виняток”.
За словами матері, її молодшому синові справді довелося швидко подорослішати. Коли почалась велика війна, Назар вчився на третьому курсі академії.
“Після Херсону окупанти рухались до Миколаєва, тому молодих курсантів відправили на той напрямок, аби зупинити наступ. Коли основні сили ЗСУ стабілізували ситуацію, син разом з іншими повернувся до академії, — зауважує. — У лютому до війська добровольцями приєднались чоловік і старший син. Вони визволяли Київщину, служили на Житомирщині, далі був пекельний Бахмут. Тому можете уявити, як боліло моє серце за найрідніших людей...
У 2023 році Назара та його однокурсників достроково випустили з академії. Сина призначили командиром розвідувального взводу в 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, а згодом — командиром роти. Мав позивний “Харциз”, бо був відчайдушний і сміливий, не боявся небезпечних завдань. На його рахунку — десятки знищених окупантів і ворожої техніки. Водночас навіть у важких обставинах син був веселий і легкий, жартував. Побратими назавжди запам’яли його щиру усмішку.
Спершу Назар боронив Серебрянський ліс, де точились важкі бої. У травні 2023-го дістав важке поранення руки, довго лікувався. А відтак знову став у стрій. Воював на Запоріжжі, Курщині, брав участь у боях за Покровськ і Добропілля. За життя був нагороджений численними відзнаками. А чоловік і старший син за свою мужність і професіоналізм отримали “Золотий хрест”.
Напередодні загибелі Назара Самчука перевели до 132-го окремого розвідувального батальйону, де він очолив роту. Свій останній бій офіцер прийняв 7 жовтня 2025 року. Того дня йому виповнилося 24 роки.
“Я ще встигла привітати сина. Він мав зустрітися з татом та братом, підрозділ яких розташовувався недалеко від його, десь за п’ять кілометрів. Все чекала їхніх світлин. Але так і не дочекалась, — мовить Лариса Самчук. — Назар потрапив під обстріл біля села Новоандріївка на Донеччині. Поранення виявились несумісними з життям”.
В останню путь воїна провели в селі Ясногород на Житомирщині, де він виріс. А в червні цього року капітанові Назару Самчуку посмертно надали звання Героя України. Його батько і брат нині демобілізовані з війська через стан здоров’я.
