Роман Русник, командир роти вогневої підтримки військової частини А-1778, родом із Закарпаття. Під час повномасштабної війни рф відбулась уже його третя ротація у зону бойових дій, на Схід.
9 березня старший лейтенант із позивним “Румун” виявив поблизу позицій його підрозділу диверсійно-розвідувальну групу рашистів. Її вдалось знешкодити, проте орки відіслали на прорив цілий взвод. Роман зрозумів, що сили надто нерівні, й дав наказ відступати. Відступ побратимів прикривав до останнього, і ціною свого життя зберіг їхні...
Романові Руснику присвоєно звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”.
“Захищати Батьківщину — це було його покликання, все мені казав: “Мам, треба тих москалів гнати за будь-яку ціну”, — розповідає 51-річна Марія Русник, мама Героя. — Він дуже вірив у нашу перемогу, і робив усе, аби вона відбулась якомога швидше.
Рома завжди хотів бути військовим, хоча в нашій родині таких не було. Він втілив мою мрію: свого часу я дуже хотіла в армію, але моя мама мене не відпустила вчитись на військову. Ми ж Романа підтримали, хоча, зізнаюсь, коли після школи у Волосянці й Мукачівського ліцею з посиленою військовою фізичною підготовкою він обрав Академію сухопутних військ у Львові, я пробувала переконати — може, краще на пожежника? А Рома мені: “Мам, я тебе можу туди відвести, вступай”. Ми взагалі були дуже близькі зі сином, мали довірливі стосунки. Він ділився зі мною всім, завжди телефонував, аби я не переживала.
Знаєте, у багатьох українців війна тільки тепер почалась. Я ж “воювала” вже три роки, бо Роман з 2019-го їздив у зону ООС. А він мені завжди наголошував — “у нас війна вже 8 років йде, мамо...”
Востаннє рідний голос пані Марія почула за день до загибелі Романа. “Ми ніколи не дзвонили йому на війну — ні я, ні старша сестра Марина, завжди чекали звістки від нього, — каже мама Романа. — 8 березня він мені написав, а увечері ще й подзвонив, каже: “Мам, я тебе забув привітати, нині ж бабський день”. Ще посміялись обоє.
Ми ніколи не дзвонили йому на війну — ні я, ні старша сестра Марина, завжди чекали звістки від нього.
Я завжди йому казала, щоб був обережним, завжди дивився під ноги, бо ж знаю, як багато мін там. А він мені: “Та чого ти переживаєш? У нас все гуд”. Ніколи ні на що не скаржився, не казав, що йому важко. Ото ми 8-го поговорили, а наступного дня, 9 березня, сталася біда...”
Додому Романа Русника привезла його дівчина Діана. Вони були разом на війні, адже кохана “Румуна” — військова фельдшерка.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як Ізраїль та Вірменія мстили катам своїх народів і чи зможе повторити це Україна
