Харківський художник Дмитро Дідоренко в 23 роки повністю втратив зір. Але він не опустив рук і довів — для досягнення мрії немає неможливого. Нині 52-річного митця знають не лише в Україні, а й за кордоном. А його техніка виконання робіт, без перебільшення, вражає. Ми побували в гостях у непересічного митця.
“Проходьте, я вже вас зачекався!” — відчиняє двері сивий чоловік у темних окулярах. На стінах у коридорі одразу впадають у вічі картини. Усі — дуже яскраві. Зупиняюся біля однієї з них у фіолетових тонах. “Це Козак Зюбай, — каже пан Дмитро, немовби відчуваючи, біля якої картини я зупинилась. — До речі, я називаю свій стиль “ампосібль” — від французького “це неможливо”.
На стінах у кімнаті, яка слугує митцеві майстернею, також багато картин. Частина з них — чорно-білі. “Їх я малював до втрати зору, а опісля — тільки кольоровою аквареллю”, — пояснює художник.
Картина “Козак Зюбай”.
Пан Дмитро розповідає, що малювати любив із раннього дитинства. Мама зауважила талант хлопця і віддала його на навчання до Харківської художньої школи. Та майбутній художник швидко покинув навчання. “Мені було нецікаво, — розповідає митець. — Мама казала: “Як ти так можеш? Я ж за твоє навчання вже 12 рублів заплатила”. Але просто перемальовувати цеглину або глечик — це не для мене. Люблю мислити абстрактно, а не копіювати щось”.
Тож малювати Дмитро продовжив самостійно, а згодом вступив у художньо-промисловий інститут. Картини, які створював упродовж студентських років, продавав у центрі Харкова за символічну ціну — один рубль.
“Картини розліталися, як гарячі пиріжки. Тож згодом я продавав свої роботи уже по 30 — 40 рублів, а це тоді були вже доволі непогані гроші!” — гордиться живописець.
Та закінчити інститут Дмитро так і не зміг. У 1991 році, коли йому було 23, митець втратив зір. Коли пан Дмитро згадує ті події, усмішка з його обличчя зникає. Тоді в Харківському центрі військово-патріотичного виховання він брав участь в експедиції з пошуків незахоронених останків воїнів. “За сезон ми знаходили і знешкоджували по 2000 вибухонебезпечних предметів.
В одній із таких експедицій міна розірвалася за 30 сантиметрів від мене. Була контузія, внаслідок якої я втратив зір. З інституту мене відрахували”, — опускає голову художник.
Така трагедія легко могла перекреслити кар’єру та життя багатьох, але не пана Дмитра. “Я декілька місяців пробув у лікарні. Кожного дня чекав, що станеться диво — й зір повернеться. Але нічого так і не змінилося. Пригадую, лікар казав мені: “Змінюй професію, поцікався, які є вакансії для незрячих”. Але інші професії мене не цікавили.
Я твердо вирішив нізащо не відмовлятися від своєї мрії бути художником”, — каже пан Дмитро, тримаючи в руках баночку зі зеленою фарбою.
Менш як за рік, відколи пан Дмитро втратив зір, він навчився малювати заново. Відтоді в художника було понад 50 виставок в Україні та ще декілька за кордоном — в Італії, Польщі, Нідерландах, США.
Ціна його робіт, залежно від розміру полотна, нині коливається від 300 до 1000 доларів. “Продаю картини через інтернет. Деякі покупці приїжджають і забирають самі. Знаю, що одна моя картина у Франції, 11 у Німеччині, одна в Іспанії...”, — розповідає він.
Для своєї особливої техніки малювання художник використовує складну конструкцію з трафаретів. Клаптики паперу різної довжини та форми приклеєні до полотна. Між ними є проміжки, які пан Дмитро зафарбовує поролоновою губкою, змоченою у фарбі. Згодом уже відпрацьовані трафарети художник відкидає. Як наслідок, незрозумілі папірці, хаотично наклеєні на ватман, стають світлом, небом чи деревом.
“Вистачає дотику пальців, і я розумію, яку конфігурацію трафарету потрібно в кожному окремо взятому випадку”, — каже митець і додає, що такої техніки немає ніде в світі.
Розглядаюся навколо: сотні баночок із фарбою розкладені на столі, стільцях та підвіконні майстерні художника. Як йому вдається це все систематизувати і розрізняти, що саме потрібно під час роботи?
“Спершу я окремо купую базові кольори з палітри й одразу розфасовую фарбу в маленькі баночки по 200 грамів, — ніби вгадує моє питання пан Дмитро. — Всі кольори в мене в майстерні розташовані, як продукти у хорошого господаря на кухні. Мені вже не потрібно уточнювати, який тут колір — кладу його на одне місце й ніколи не плутаю! Коли малюю, то використовую за чергою кольори від світлих відтінків до тем-
них. Відпрацьовані фарби накриваю кришкою під нахилом вправо, а на ті, що із невикористаними тонами — під нахилом вліво”.
Поряд зі столом художника на табуретці стоїть тазик із водою. Пояснює, що руки від поролонової губки дуже брудняться, тож доводиться постійно їх мити, щоб не зіпсувати картину.
“Сьогодні встигнемо зробити лише один відтінок. На це піде година, — каже пан Дмитро, торкаючись пальцями трафаретів. — Коли намалюю цей колір, потрібно буде знову вирізати нові “виклейки”.
На створення однієї картини, за словами митця, він витрачає приблизно 200 — 260 годин праці. “Знаєте, у чому щастя людини?” — питає мене пан Дмитро, раптово перервавши роботу над полотном. — У своєчасності. Якщо ви не пропустите шансу зробити своє життя кращим, то будете найщасливішою людиною. Це я вам обіцяю”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як 21-річний українець поставив два світові рекорди
