Після похорону Дмитра минуло більше місяця. Але його мама зізнається — щодня переживає те пекельне 1 грудня. День, коли, мов поранена птаха, вона билася об закриту труну із сином, пригортала на кладовищі синьо-жовтий стяг і кидала грудочки холодної чорної землі в могилу.
Дмитро Масловський виріс у селі Янишівка на Одещині. “Він був найстарший у родині, моєю опорою та підтримкою. Відповідальний, серйозний, спокійний, — розповідає мама воїна Олександра Масловська. — До війни син працював в автодорожній фірмі. Робота була важка, але він дуже гордився тим, що заробляє непогані гроші й може порадувати нас якимось смаколиками і подарунками”.
Військового досвіду Дмитро не мав. Попри це, у 2017 році підписав контракт із ЗСУ й три роки прослужив у морській піхоті. Виконував бойові завдання в зоні АТО/ ООС. “Мав нагороди, але не хизувався ними. Як і не розповідав детально про службу. Оберігав мене, бо знав, що не сплю ночами, молюся, — провадить далі моя співрозмовниця. — Після закінчення контракту син повернувся на попереднє місце роботи — будував дороги”.
У 2023 році Дмитро Масловський отримав повістку. “Жодної хвилини він не вагався. Наголошував: якщо країна покликала, то має боронити її, — додає пані Олександра. — Цього разу син потрапив до 71ї окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ ЗСУ. Йому дали позивний “Кобра”. Воював на найгарячіших напрямках — Харківському, Запорізькому, Донецькому. Не раз Дмитро з побратимами був за крок до смерті. Але якась невидима сила — певно, наші молитви — рятували їх. Востаннє син був удома в лютому 2024 року на похороні бабусі. Відпустили на два дні. Змарнів. А в очах був біль, бо багато побратимів загинули. Згодом його перекинули на Курахівський напрямок. У вересні син отримав орден, але не встиг нам його показати”.
На початку січня цього року російські телеграм-канали поширили восьмихвилинне відео бою, яке було зняте нашоломною камерою Дмитра Масловського. 17 листопада 2024 року він вирушив на бойове завдання у населений пункт Трудове, що на Донеччині. Підійшов до приватного будинку з автоматом у руках. Раптово з будівлі пролунали постріли, а потім звідти вийшов ворожий солдат. Наш боєць вирвав автомат в окупанта й кинув на землю. Зав’язався рукопашний бій, в якому росіянин використав ніж. Наприкінці відео поранений український військовий визнає, що супротивник сильніший і просить дати йому спокійно померти. Але той холоднокровно вистрелив у нашого бійця. Згодом з’ясувалося, що російський військовий виявився бійцем 39ї гвардійської мотострілецької бригади. Звати його Андрій Григор’єв, йому 35 років, і він з Якутії. Пізніше на ворожому пропагандистському каналі вийшло інтерв’ю з ним, де Григор’єв розповів, що пішов на війну добровольцем.
“Я була на упізнанні, бачила понівечене тіло сина. Нікому не побажаю пережити те пекло, — каже мати воїна. — Вирішили хоронити Дмитра у закритій домовині. Попрощались з ним 1 грудня у рідному селі. Пригощали людей короваєм, бо син так і не встиг одружитись, хоча мав кохану дівчину. Ми з нею до того спілкувалися телефоном, Дмитро казав, що повернеться з війни і одружиться... Це так несправедливо. 7 листопада Дмитрові виповнилось 30 років. Він міг ще жити й жити, народити дітей”. За словами згорьованої матері, подробиць загибелі сина їй ніхто не розповідав. А те жахливе відео вона досі не переглянула, бо не знайшла в собі сили. “Якщо чужі люди не можуть додивитись його до кінця, то що вже казати про нашу родину, — зауважує Олександра Масловська. — Що може бути страшнішим для матері, ніж бачити останні хвилини життя своєї дитини... Знаю, що військова частина подала документи на нагородження Дмитра званням “Герой України”. Шкода, що посмертно. Тепер майже щодня йду на могилу, щоб провідати сина й вкотре сказати: “Доброго ранку. Мені тебе так бракує...”
