За Україну віддав життя Тарас Луцишин, футболіст, тренер, спортивний функціонер, а також професіональний геолог. Він служив командиром взводу, перебував у гарячих точках, а поранення дістав у боях за Бахмут, у селі Кліщіївка.
“Тарас ще в дитинстві казав, що захищатиме Україну, якщо на неї нападе ворог, — каже молодший брат Героя Андрій Луцишин. — Просто ми зростали на розповідях тата і дідуся про воїнів УПА, про їхні подвиги, про криївки... Брат завжди був готовий віддати життя за Україну. Тож, коли почалася велика війна, не чекав, що по нього прийдуть з військкомату, а пішов сам, щоб виконати свій обов’язок”.
Тарас Луцишин усе життя тяжів до футболу і навіть міркував над тим, щоб змінити роботу — з геолога на футбольного тренера. “Він мріяв заснувати дитячо-юнацьку школу на Рогатинщині, аби діти з його села мали де тренуватися”, — каже Олег Гоцинець, одногрупник та близький приятель родини Луцишинів.
“Тарас чи не найбільше долучився до відродження футбольної команди та будівництва стадіону в його рідних Путятинцях, — додає Михайло Крук, приятель і земляк покійного. — Коли приїжджав туди, одразу йшов до стадіону — підлатати паркан, засипати ямки... Тарас сам фінансово долучався до розвитку футболу, а також шукав меценатів, просив допомоги у вихідців із села. І йому все вдалося. Нині ми маємо обгороджений стадіон із чудовим покриттям, пластиковими сидіннями”.
Одногрупник відзначає справедливість Тараса Луцишина. “Тарас був не такий, як багато студентів. Не міг терпіти хабарництво, — каже Олег Гоцинець. — Він став чудовим геологом, працював у газовій галузі. Мав перспективу переїзду до столиці, але відмовився від пропозиції керівництва, бо знав: доведеться робити те, що суперечить його принципам. …
Тарас був не такий, як багато студентів. Не міг терпіти хабарництво.
“Ворожа авіація накрила їхній підрозділ, — каже Олег Гоцинець. — На той момент Тарас із побратимами перебував в окопах. Усі вижили, крім нього. Рашисти били не лише з літаків, але й дронами — один із них рикошетом від дерева поцілив в його окоп...”
“Тараса встигли забрати з поля бою ще живим, — додає брат Героя. — Спершу його доставили до Краматорська, звідти — до Дніпра, а вже потім — до Києва. Він 13 днів боровся за життя. У лікарні тримав нас за руку, відчував нашу присутність. Хоч був непритомний, жодного разу не розплющив очей...”
“На похороні Тарасові побратими розповідали, що якось він пробіг мінним полем, аби допомогти кулеметникові, й цим врятував життя нашим воякам”, — каже Олег Гоцинець.
...У рідному селі Героя планують надати ім’я Тараса Луцишина футбольній арені. Також прізвищем військового назвуть одну з вулиць.
