Її зрадили майже всі — друзі, куми, однокласники, знайомі. Вірними залишились найрідніші — троє доньок і чоловік. Тож, зателефонувавши після порятунку коханому, Олена Ягупова сказала, що знову хоче за нього заміж. “Я молився за неї весь час, просив Господа, аби зберіг її й дав сил усе витримати”, — каже Артур Ягупов. Вони вирішили з’єднати свої серця перед Богом.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Артур Ягупов боронив рідну землю. Він зателефонував дружині й просив виїжджати з Кам’янки-Дніпровської (Запорізька область), але вона не встигла. Вже за декілька днів місто окупували рашисти. “Востаннє я розмовляв з Оленою четвертого жовтня минулого року — перед виїздом на завдання, — каже 50-річний Артур. — Повернувшись шостого числа, одразу подзвонив”. Але дружина не відповіла ані тоді, ані в інші дні.
“Шостого жовтня на моє подвір’я зайшло декілька чоловіків — з так званої “ДНР”, а один був представником ФСБ — такий собі Ян Занєвський, — розповідає Олена Ягупова. — Згодом я дізналась, що він займався виявленням сімей військовослужбовців і атовців”. Хтось із місцевих повідомив, що Артур Ягупов служить у ЗСУ.
На допиті в поліції жінку питали про місцезнаходження її чоловіка. Почувши, що вона нічого не знає, рашисти вирішили “покращити їй пам’ять”. “Посадили на стілець, до ніжок якого прив’язали руки й ноги так, що я була у напівзігнутому стані, — каже жінка. — А тоді кадирівець (ростом під два метри) почав сильно мене бити по потилиці дволітровою пляшкою з водою. Мене залило кров’ю до пояса”.
Жінку катували два дні, одягали на голову мішок і зав’язували його на шиї скотчем. Душили дротом від чайника, підносили зброю з одним патроном до скроні й натискали на курок.
Потім її перевезли до ізолятора тимчасового тримання у село Велика Білозерка. “У камері, розрахованій на чотирьох людей, перебувало до 15 жінок, більшість з яких затримали за вбивство, — каже пані Олена. — Там не було опалення, по стінах стікала волога, спати доводилось на підлозі, їсти давали 1 — 2 рази на день кусень замерзлої пшоняної каші. На прогулянки не виводили”.
18 січня Олену Ягупову повезли в бік другої лінії оборони ворожої армії. “Прішло врємя поработать на благо РФ”, — заявив рашистський командир. Жінці дали лопату й наказали рити окопи.
“Майже два місяці ми працювали по 10 годин і більше, — каже Олена. — Бувало, що доводилось копати з шостої ранку до четвертої ночі — при світлі ліхтариків. Пальці однієї руки доводилося розгинати за допомогою іншої, ноги набрякали”. При тім полонених постійно залякували розстрілом.
Увесь цей час Олену Ягупову розшукували її рідні, звертались до правоохоронців, міжнародних організацій, служб з пошуку людей. “Якось подзвонили й повідомили, що можуть передати дружині в СІЗО посилку — за певну винагороду, — каже Артур Ягупов. — Задля цього ми перерахували 20 тисяч гривень, але Олена нічого не отримала”. Крім того, не раз чоловікові по телефону казали: “Всьо, расстрєлялі твою Лєну”. Але щоразу його підтримували доньки, просили не впадати у відчай.
16 березня цього року окупанти відпустили Олену Ягупову. Вона повернулась до власної хати — порожньої, з голими стінами, рашисти звідти винесли все: побутову техніку, інструменти, посуд, навіть одяг і взуття. У дворі лежало тіло розстріляного собаки. “Чоловік подарував мені біле щеня, назвав Хеллу на мою честь. Вона завжди була мені вірним другом, — ділиться жінка. — У полоні й тюрмі я навчилась не плакати, але через Хеллу не можу стримати сліз”.
● Хелла загинула, захищаючи свою територію. Фото надала співрозмовниця
Вже через 15 хвилин приїхав наряд так званої поліції — про повернення жінки донесли сусіди. Пані Олена розуміла — удома залишатись небезпечно, тож поїхала до друзів, звідти написала рідним: “Я — жива”. Розуміла, що шансів вибратись з окупації стає все менше, тож одного ранку вирішила виїхати з рідного міста. Дуже боялась проходити фільтрацію у Новоазовську. Одну жінку перед тим тримали в ямі декілька днів, бо її чоловік і двоє синів служать у ЗСУ. Звідти вона так і не виїхала...
Окупанти пропустили пані Олену, вона опинилась на території РФ і попрямувала до кордону з Естонією. Каже, феесбешники довго розпитували, куди й на скільки часу їде. Зрештою дали дозвіл на виїзд. Тож, проїхавши через декілька країн, вона нарешті опинилась в Україні. “Я вижила дивом. Вочевидь, Бог вважає, що я ще маю незавершені справи, — ділиться пані Олена. — Після пережитих жахів, коли відвернулись майже всі, понад усе починаєш цінувати життя і своїх рідних”.
У середині червня Олена й Артур Ягупови нарешті зустрілись на Харківщині й повінчались у церкві. Наречений зайшов до храму у військовій формі, а його кохана була у вишитій жовто-блакитними нитками сукні. Вони обмінялись шлюбними обітницями. Опісля чоловік повернувся на службу. Олена ж проходить лікування і чекає на повернення Артура з війни. Жінка прагне отримати статус цивільної полоненої та планує подати на Росію позов до Європейського суду з прав людини.
