...Біля хати Андрія Ковальського у Львові квітнуть розкішні хризантеми. У цьому домі чоловік живе понад 60 років. В оселі пахне доброю кавою. Чоловік простягає руку: “Радий вітати вас у своєму домі!” Вмощуємося за дерев’яним столом на кухні й розпочинаємо розмову.
Андрій Андрійович починає з того, що його знову болить серце за Україну. “24 лютого я повірити не міг, що почалась повномасштабна війна, — каже він. — Та я не одну війну пережив — і цю переживемо! Переможемо!”
Розпитую пана Андрія про його дитинство. “Я народився у селі Вірко — воно було українським, але після поділу земель відійшло до Польщі, — розповідає Андрій Андрійович. — Батьки були простими селянами, я ходив у місцеву школу...”
У двадцять років пан Ковальський долучився до лав УПА. Каже, інакше не міг — за Україну потрібно було боротись.
● Пан Андрій у молодості. Фото авторки
“Бодю, а покажи-но моє вбрання”, — просить ювіляр свою доньку Богдану.
“Татусю, може, одягнеш?” — пропонує вона.
Чоловік вбирається і піднесено каже: “Слава Україні!” “Героям Слава!”
Андрій Андрійович позує для фото, поруч бігає його домашня улюблениця — собачка на ім’я Луна. Зрештою чоловік продовжує розповідь. Каже, через належність до УПА мав проблеми — на нього, як і на інших повстанців, полював НКВД.
“Я разом з товаришами боровся за Україну в районі Карпат. У 1945-му нас розпустили. Потрібно було повертатися до Львова, — веде далі чоловік. — Один священник дуже допоміг мені: зробив фото, приклеїв до якогось посвідчення, дав гроші і сказав їхати до Самбора, а звідти — до Скнилова, що біля Львова (бо у самому Львові було повно міліції). Я так і зробив. Це фальшиве посвідчення допомогло безпечно дістатися дому”.
Згодом чоловік знайшов роботу на залізниці — спершу влаштувався слюсарем, потім — кочегаром паровоза, невдовзі став помічником машиніста, а згодом і сам навчився керувати паровозом, тепловозом та електровозом. Ще пізніше закінчив технікум залізничного транспорту.
“Якось пішли чутки, що я мав стосунок до УПА, — згадує пан Андрій. — Мене викликали в кабінет до слідчого, влаштували допит про повстанців. Звісно, я нічого не розповідав... Мене вдарили, кинули у підвал. Пам’ятаю, я забився в куток і заснув, не знаючи, що мене чекає”.
Пан Андрій каже: не пам’ятає, скільки годин чи днів тоді проспав, просто в якийсь момент почув: “Ковальський, на виход!” Замовити за нього слово прийшов начальник поїзда...
“Мене відпустили тільки тому, що я був добрим фахівцем”, — каже чоловік.
У 1947-му Андрій Андрійович одружився. Коханій Юлі тоді було 20 років, йому — 25. Вона саме повернулася із Сибіру, де її родина перебувала в засланні. Чоловік каже: разом з дружиною пережив усілякі труднощі — і скруту, і горе. Та, попри все, пара жила в коханні та злагоді 72 роки!
“Найважливіше у шлюбі — вміння поступитися, пробачати, стерпіти. Загалом же вважаю, що кожна людина має боятися гріха, тюрми і гонору (пихи. — Авт.). Отоді все буде добре, — зауважує чоловік і дивиться на доньку Богдану. — Бог нагородив чудовою донькою! А ще маю дві внучки, правнучку та правнука”.
Поки пан Андрій пішов у справах, я розпитую його доньку про секрети довголіття ювіляра. Може, річ у режимі дня чи особливому раціоні?
● Андрій Ковальський і його донька Богдана. Фото авторки
“Тато прокидається о 9 — 10-й годині ранку, а лягає спати близько 22.00, — каже вона. — Вранці випиває гарячий чай, з’їдає варене яйце, хліб з маслом і сальтисоном. На обід любить посмакувати капусняком з копченими реберцями, варениками з картоплею... Вечеря теж ситна. Одне слово, дієти не дотримується. І солодощі любить”. “
А спиртне вживає?” — цікавлюся.
“На свята може випити трохи горілки! — відповідає донька. — Пив за здоров’я і в день іменин”.
“Що ж тоді є секретом довголіття?” — не вгамовуюсь я.
“Рух! Татко обов’язково раз на день гуляє на повітрі, — каже жінка. — Лише два місяці тому купив собі “машину” (пані Богдана показує ціпок). До вересня обходився без неї, а тепер ноги трішки підводять, тож страхується”.
...На ювілей львів’янина зібралась уся родина, навіть онучка Мар’яна з Німеччини прилетіла (до речі, пан Андрій їздив до неї в гості і був на могилі Степана Бандери в Мюнхені). Завітали до нього й з управління залізниці, а також із крайового Братства ОУН-УПА. Чоловікові подарували спортивний костюм, светр, сучасний ліхтар (дуже актуальні подарунки в часи холоду і темряви!), гроші та розкішний букет квітів.
Я теж принесла солодкий гостинець — вручаю панові Андрію. Він каже, що читає “Експрес” уже понад десять років!
Насамкінець питаю чоловіка, про що він мріє. “Звісно ж, мрію, щоб українці перемогли й наша країна була вільною та успішною! — каже ювіляр. — Дай Боже і мені дочекатись дня нашої перемоги”.
