Дмитро любив землю, обробляв її, плекав. А ще доглядав пасіку — спадок від дідуся. Після війни планував повернутися до свого поля, до своїх бджіл. До своєї дружини й маленької донечки... Але доля розпорядилася інакше.
“Дмитро виріс у селі Заболотне на Вінниччині. Після школи навчався у вищому професійному училищі, здобув професію механіка. У 2013 році проходив строкову службу, а тоді продовжив навчання за спеціальністю у Ладижинському коледжі, — розповідає дружина бійця Мирослава Голубінська, — Познайомились ми у спільній компанії ще підлітками. Мені тоді було 14 років, Дмитрові — 16-ть. Він — моє перше і єдине кохання... У нашому шлюбі народилась дочка Еліна, якій нині 10 років. Вона дуже схожа на тата не лише зовні, а й характером. Така ж цілеспрямована, виважена, завжди досягає своєї мети. Знаєте, Дмитро дуже любив землю й трудився біля неї — засівав поля, вирощував малину, тримав пасіку, яка дісталась йому від дідуся”.
У перші дні повномасштабного вторгнення Дмитро Голубінський став на захист Батьківщини. Спочатку був у лавах територіальної оборони Крижополя, згодом продовжив службу у Піщанці. А невдовзі став начальником радіолокаційної станції взводу перехоплювачів БпЛА в 639-му окремому зенітно-кулеметному батальйоні. Мав звання молодшого сержанта.
“Чоловік стояв на захисті українського неба. Відбивав атаки ворожих “шахедів” та ракет на Миколаївському, Херсонському напрямках, на Одещині, — зауважує співрозмовниця. — Дмитро мало розповідав про службу, але завжди радів, коли вдавалось збити російські цілі, бо це чиїсь збережені життя. У жовтні минулого року коханий вступив на кафедру військової підготовки Сухопутних військ України Національного університету біоресурсів і природокористування. Адже постійно навчався та прагнув кар’єрного зростання у військовій сфері”.
Життя бійця трагічно обірвалось 19 березня цього року. “Ще зранку ми розмовляли. Доньці 31 березня мало виповнитись десять років і чоловік хотів уточнити, якого саме кольору мобільний телефон їй подарувати, — згадує дружина. — А вже пізно ввечері його серце зупинилось навіки... Тривала ворожа атака. Дмитро запускав дрон-перехоплювач у районі села Визирка на Одещині. І той раптово вибухнув. Чоловік дістав травми, несумісні з життям”.
Молодшого сержанта Дмитра Голубінського поховали в рідному селі. “П’ять місяців перед тим помер його батько. Коли було 40 днів по смерті свекра і ми поїхали на могилу, чоловік сказав мені: коли з ним щось станеться, похоронити його біля тата. Наче передчував недобре, — каже Мирослава. — До свого 32-річчя коханий не дожив рівно місяць”.
Посмертно воїна нагородили відзнаками “Хрест доблесті” та “За оборону України”. Влітку у Заболотному відкрили меморіальну дошку на його честь. Родина створила петицію про те, щоб надати Дмитрові Голубінському найвище державне звання — Героя України.
