Євген родом із селища Талалаївка, що на Чернігівщині. Після школи вивчився у технікумі, оселився біля Києва й працював за фахом — на будівництві за кермом екскаватора. У 2021 році побрався з коханою Дар’єю, згодом у подружжя народився синочок Дем’ян. А на початку 2024-го Євген Науменко підписав контракт із підрозділом спеціального призначення “Артан” ГУР МО. Каже: “Зрозумів, що настав мій час”.
Спершу був мінометником, виконував завдання на Харківщині. Згодом воїн із позивним “Наум” потрапив на Запорізький напрямок, служив у роті вогневої підтримки. Торік 17 квітня Євген доправив побратимів на позицію, а звідти вивозив на ротацію п’ятьох бійців і двох поранених.
“Від’їхали метрів 500, аж раптом у небі з’явився ворожий дрон. Я спробував втекти, але по полю й багнюці сильно не розженешся, — згадує молодший сержант Науменко. — Безпілотник влучив у двері машини з мого боку. В голові гуділо, ніг не відчував (ліву ногу відірвало вище коліна, а на правій роздробило гомілку). Розумів — треба бодай до посадки доїхати. Тож на адреналіні натиснув ушкодженою правою ногою на газ і примчав до розбитої багатоповерхівки, в підвалі якої були наші дронарі”. Побратими, яких Євген вивозив, зауважували: “Він так гнав, що дерева на ходу валив”.
Щойно “Наума” взялися заносити до підвалу, ворог знову вдарив по його машині. Та всі бійці, на щастя, вже були в укритті. Євгенові наклали турнікети, примчала бронемашина. Лікар “швидкої”, яка вже чекала пораненого, щиро здивувався: “Не розумію, як ти вижив”.
У кареті “швидкої” боєць знепритомнів, у стабпункті йому чистили рани, переливали кров. А тоді за важкопораненим прилетів гелікоптер. Загалом евакуація воїна була неймовірно швидкою — вже в обід того ж дня за його порятунок боролись лікарі центру “Суперх’юменс”. Дорогою до Львова Дар’я подзвонила коханому, заспокоювала: “Тебе підлікують, ще будеш бігати”. А у відповідь почула: “Вже не бігатиму, бо немає ніг”.
“Першу добу я нічого не бачив — через осколки в очах. Коли деякі з них повидаляли, почав бачити правим оком в чорно-білих тонах, — ділиться Євген. — Наступного дня, 18 квітня, прийшов до тями після операції, поряд стояли хірурги, щось пояснювали. Я лише спитав: “Де можна покурити”? Лікарі здивувались, але дозволили”.
Загалом воїн переніс дев’ять операцій — на очах, вусі та ногах, зокрема три реампутації. “Зір на правому оці відновився, лівим не бачу, ще й не чую на ліве вухо, — зауважує. — На п’ятий місяць після поранення я ще не ходив — вже можна було впадати в паніку, адже бачив, що інші бійці швидше ставали на протези. Проте придбав машину, в багажник якої клав крісло колісне, а тоді сідав за кермо. Одного разу приїхав на реабілітацію до Моршина й почув, як хлопець жалівся по телефону, мовляв, втратив кілька пальців на руці, отже вже каліка... Євген йому сказав: “Подивись на мене. Я щойно приїхав за кермом з Києва — без ніг”.
Понад усе він мріяв знову ходити. Тож коли отримав механічні протези, опановував ходьбу через біль. На ніч обклеював кукси пластирями для знеболення, а вдень ставав на протези. “Вже через три тижні поїхав машиною до найрідніших, бо пообіцяв синочку Дем’яну, що буду вдома на Новий рік. Тоді я ще ходив, спираючись на милиці”, — каже співрозмовник. А навесні в протезному центрі “Титанові” для лівої ноги “Наума” виготовили електронне коліно. У той час він вирішив повернутись на будівництво — набирав бригади, закуповував матеріали та організовував зведення будинків для ветеранів. При тім щодня проходив на протезах 8 кілометрів.
У жовтні цього року боєць списався зі служби й придбав екскаватор. Копає ями під фундамент, викорчовує дерева, рівняє землю для будівництва. “Війна забрала в мене дві ноги, але не змогла забрати характер”, — запевняє 35-річний Євген Науменко. Зранку до вечора він — на протезах, іноді так запрацьовується, що забуває зарядити електронне коліно.
“На лівій нозі утворився один остеофіт (наріст), на правій — три. Поки що терплю біль, але згодом треба буде їх видаляти. Можливо, знадобиться ще операція на вусі. Та найважливіше, що маю улюблену справу. Після роботи гуляю з сином, якому скоро виповниться чотири роки. Підтримую зв’язок із побратимами, — ділиться Євген Науменко, нагороджений медаллю “Захиснику України”. — У планах — відкрити власну справу, хочу придбати ще самоскид, мініекскаватори. Веду блог про свою роботу, аби показувати іншим пораненим воїнам, що після ампутацій життя не закінчується”.