За 18 років кар’єри Олександр Хміль встиг пограти у десяти професіональних клубах, а у 2007 році став чемпіоном України у складі АТЕКу. Також у його доробку срібна медаль та дві бронзові.
“Олександр Хміль був дуже талановитий спортсмен, — каже Василь Бобровников, колишній капітан київського “Сокола” та збірної України. — Мав сильні руки і завдавав потужних пострілів по чужих воротах. Його катання було феноменальним, він вражав усіх високою швидкістю”.
Цивільна дружина Героя Леся Лабунська згадує, що Олександр записався до війська 14 березня минулого року. “Він постійно шукав шляхи, як потрапити на фронт, добре все обмірковував. Одного разу побачив на вулицях Києва дівчину у військовій амуніції та зі зброєю. “Ну як так може бути, щоб мене, здоровенного чоловіка, захищали жінки! Мені соромно буде так жити. Я йду на війну! Хто, як не я, спортсмен, хокеїст, який має багато сили, повинен боронити свою країну”, — сказав тоді Олександр.
З розповіді дружини, спершу воїн захищав Київ, потім боронив Україну поблизу кордону з Білоруссю, а відтак потрапив на Бахмутський напрямок.
“Рівно за місяць до загибелі я приїхала до Сашка на Схід, — розповідає кохана Героя. — Ми провели разом три дні. Тепер згадую цю останню нашу зустріч і розумію: Саша відчував, що може загинути. Постійно міряв мене пронизливим поглядом з голови до ніг. Мені було ніяково, а він відповідав: “Не можу на тебе надивитися”. А коли я сказала: скоро ти повернешся, і ми будемо разом завжди, відповів коротко і невпевнено: “Надіюсь”.
“На тій прощальній зустрічі він просив мене вивчити пісню “Засвіт встали козаченьки”, — мовить далі кохана Героя. — Після загибелі Олександра ми завжди слухаємо цю пісню. У ній є звернення воїна до коханої й до матері: “Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, Та за свого миленького Богу помолися...”
Поховали Олександра Хмеля на Алеї Слави Берковецького кладовища у Києві.
“Він мріяв довести до високого світового рівня хокейну команду “Спарта”, в якій виступав. Тепер моя мета — розвивати клуб і робити все можливе для того, щоб мрія мого чоловіка здійснилася”, — каже Леся Лабунська.
