28 жовтня - Всеукраїнський день бабусь та дідусів. Напередодні ми поспілкувалися з тими з них, чиї внуки нині захищають Україну від російського загарбника.
“Моєму онукові Роману — 28, він пішов захищати Україну ще у 2015 році, — розповідає 72-річна Богдана Прокоп’юк із села Кобаки, що на Прикарпатті. — Тоді його друг Андрій отримав повістку, а вже наступного дня до військкомату пішов і мій Ромчик. Згодом до них приєднався товариш Назар. З початком повномасштабної війни всі троє знову стали на захист України. За таку міцну дружбу їм навіть дали один позивний на трьох — “Пікап”.
Мій Ромчик вже з дитинства був справжній патріот. Він зовсім себе не шкодує. Все — для України. Цьогоріч отримав орден “За мужність” третього ступеня — після важкого бою за Мощун”.
Якось навесні Роман приїхав до родини в гості й сказав слова, які жінка тепер береже у серці: “Бабусю, обіцяю, все буде добре. Я тебе люблю”.
“І я його дуже люблю — і готова гори звернути, аби в нього все було добре! Тож допомагаємо як можемо: і передачі складаємо, і військове спорядження купуємо внуку та його побратимам”, — каже пані Богдана.
Жінка каже, що кожного дня молиться за свого Ромчика і за інших воїнів. “Бо всі наші захисники — це чиїсь внуки”, — мовить пенсіонерка.
“ЖИВУ ВІД ДЗВІНКА ДО ДЗВІНКА”
“Я одружився з жінкою, яка вже мала двоє дітей, — каже 71-річний Андрій Стецюк з села Двірець, що на Хмельниччині. — Так сталось, що дочка дружини віддала нам на виховання Святослава, коли йому було 9 місяців. Тож ми його виховували, плекали. Згодом дружини не стало. Ми зі Святославом залишились жити вдвох: я йому був і за дідуся, і за бабусю, і за тата з мамою.
У 2014 році Святослав пішов воювати, сім років відслужив за контрактом і звільнився. Поїхав на заробітки до Польщі. Але, коли почалася повномасштабна війна, одразу повернувся.
“Онук сказав мені: “Дідусю, хто, як не я, боротиметься за свободу нашої країни”, — згадує пан Андрій.
Зі слів чоловіка, 27-річний онук телефонує нечасто, адже мобільний зв’язок не завжди є, а інтернету чоловік не має — користується кнопковим телефоном.
“Дуже за нього хвилююсь, бо він — один із найрідніших мені людей. Живу від дзвінка до дзвінка, — каже пан Андрій. — От подзвонить, скаже, що все добре, що живий — то і я можу жити далі”.
Подзвонить, скаже, що все добре, що живий — то і я можу жити далі.
До речі, чоловік має пасіку. “Віддав 50 літрів меду для наших військових на Луганщині й Донеччині. Десь там служить мій Святослав”, — каже чоловік.
“ПЕРЕМОГА ВЖЕ БЛИЗЬКО!”
“У нас з чоловіком троє дітей, восьмеро внуків та правнучка, — розповідає 73-річна Ганна-Мотря Марійчин з села Яблуниця, що на Прикарпатті. Жінка народилась в сім’ї підпільників Григорія Вацеби на псевдо Сулима та Марії Бабінчук — Калини. — Коли почалась повномасштабна війна, мій син та внук стали до лав нашої армії. 26-річний внук Андрій з дитинства брав участь у патріотичних заходах, завжди вболівав за долю нашої держави.
Пам’ятаю, якось я дуже хотіла прочитати книжку Уласа Самчука “Марія”, бо довідалася з листів моїх батьків, що мати уподобала цей роман. Андрійко через кілька днів прибіг до мене в гості, а в руках — ця книжка!
Дуже добра в нього вдача. Коли вдається поговорити, питаю, чи все в нього добре, як наша Україна. На останнє запитання внук завжди відповідає: “Добре, стоїмо. Перемога вже близько”. І я йому вірю!”
