В’ячеслав Александров родом із Кривого Рогу. До великої війни разом із дружиною Світланою проживав у столиці. Подружжя працювало у будівельній сфері, виховувало доньку Ангеліну. Наприкінці лютого 2022 року сім’я повернулася до рідного міста. Наступного ж дня В’ячеслав пішов до військкомату.
“Тато пішов на війну разом із моїм хрещеним батьком, — ділиться 22-річна Ангеліна. — Він тоді наполягав, аби я виїхала за кордон. Відмовилася, хотіла бути якомога ближче. Відтоді щохвилини чекала на повідомлення від нього”. Пішов до війська не тільки батько. Мати дівчини вступила до лав 129-ї окремої бригади ТрО. В’ячеслав не відмовляв. Каже: “Навіть якби був проти, Світлана зробила б так, як вирішила”.
Згодом В’ячеслав став командиром відділення у 17-й окремій танковій Криворізькій бригаді імені Костянтина Пестушка. Разом із побратимами воював на Бахмутському напрямку. “Дев’ятого червня 2023 року нам поставили завдання захопити позиції росіян у місті Часів Яр, — розповідає сержант Александров. — Вступили у стрілецький бій, а потім нас накрили мінометним вогнем. Прийняв рішення виводити бійців, в іншому разі звідти ніхто б не повернувся. Виходив останнім”.
Раптом В’ячеслав почув, що летить міна, наказав усім лягти. “Відчув удар по правій руці, — згадує. — Спершу подумав, що руку відірвало, бо перестав її відчувати. Також осколки потрапили у праву ногу, але вона функціонувала”. Побратим наклав В’ячеславу турнікети й став витягати з яру. Довелось повзти під гору на відкритій місцевості.
Доки були сили, В’ячеслав повз, відштовхувався вцілілою ногою, час від часу непритомнів. Поряд був ще один боєць, який зазнав осколкових поранень ніг, він прикривав відхід, відстрілюючись. Зрештою, троє воїнів дістались до евакуаційної бригади, яка на них чекала. Але до евакуаційного пункту було ще п’ять кілометрів.
Сержанта Александрова поклали на ноші й понесли, раптом бійці почули звук дрона. “Одразу після цього нас став обстрілювати ворожий танк, — каже В’ячеслав. — Збити дрон уночі неможливо. Тож до світанку несли ноші по кілька метрів. Я просив залишити мене, аби не загинули всі шестеро... Але хлопці витягли”.
Після п’ятої ранку важкопораненого вивезли на бронетехніці. Що було далі, він не пам’ятає.
Невдовзі по тому доньці воїна, яка була в Польщі, зателефонували. “Сказали, що В’ячеслав Александров з позивним “Хатабич” загинув, висловили співчуття, — згадує Ангеліна. — Мама одразу подзвонила татовим побратимам. Виявилось, що сталася помилка, адже позивний тата — “Хатаб”, а загинув боєць із позивним “Хатабич”.
Попри обнадійливі новини, ніхто не знав, куди евакуювали В’ячеслава. Хтось повідомив, що бійця доставили у Дніпро. “Мама одразу ж виїхала туди, але інформація не підтвердилась,” — каже Ангеліна.
Тим часом харківські медики ввели В’ячеслава у штучну кому на чотири дні, аби врятувати життя. Воїн зазнав значної крововтрати, у нього відмовили нирки, тож лікарі під’єднали його до апарата гемодіалізу. Довелось ампутувати ногу, бо розвинувся турнікетний синдром — тканини відмерли. На щастя, руку вдалось врятувати, бо турнікет був не дуже сильно затягнутий.
“Отямився в реанімації. Побачив, що ноги немає, — згадує воїн. — А рука була порізана з двох боків від плеча до кисті. Осколками перебило важливі нерви, тому я її не відчував”. Згодом бійця перевели до Києва, далі — до лікарні в Чернігові. Туди й приїхала дружина.
● В’ячеслав з дружиною Світланою. Фото надав співрозмовник
Зрештою воїн потрапив до лікарні святого Пантелеймона у Львові, де під час чергової операції медики вилучили з руки ще один осколок розміром до сантиметра та видалили патологічні нервові вузли. Після цього кінцівка стала фунціонувати краще. До Львова приїхада й донька.
“Він — чудовий батько, моя опора, — ділиться Ангеліна. — З дитинства підтримував у всіх починаннях. Коли обирала фах, радив прислухатись до власних бажань, тож я вивчилась на дизайнерку інтер’єрів. Хоч би що сталось, тато завжди казав, що не треба опускати руки”.
А недавно воїн поїхав у відпустку до Польщі, де наразі перебуває Ангеліна. “Я дуже рада, що тато може нарешті покинути лікарняні палати”, — ділиться дівчина.
● В’ячеслав з донькою Ангеліною. Фото надав співрозмовник
В’ячеслав Александров вчиться ходити на протезі, функціональність руки поволі відновлюється. “Я можу стиснути кулак, але ще немає чутливості у трьох пальцях, — ділиться. — Надвечір судомить руку, з’являються фантомні болі в нозі, через це не можу користуватись милицями, а на протезі поки довго ходити не можна”. За словами лікарів, для відновлення руки потрібно ще бодай пів року, проте цілком можливо, що знадобиться ще одне оперативне втручання, адже в ній залишились осколки.
● В’ячеслав Александров після протезування. Фото надав співрозмовник
“Поки триває війна, планів не будую. До того ж моя дружина — військова (служить у 7-му окремому батальйоні “Арей” УДА), — каже В’ячеслав Александров. — Треба й надалі допомагати війську! Якщо після реабілітації мене приймуть, повернусь до своїх”.
