Він народився і виріс у Харкові. Здобув вищу освіту на факультеті міжнародних економічних відносин, але потім обрав ресторанний бізнес — працював барменом. Після початку повномасштабного вторгнення переїхав з рідними до Полтави. А згодом приєднався до лав ЗСУ.
“Росіяни окупували Маріуполь і Бучу, двоє моїх друзів загинули на війні. Я не міг залишатись осторонь”, — каже Роман Черненко. Навесні 2022-го харків’янин прийшов до військкомату. Але звідти його відправили додому. Та вже в липні отримав повістку й, пройшовши навчання на полігоні, потрапив у протитанковий взвод 93-ї ОМБр “Холодний Яр”. “Якось із хлопцями говорили про життя, я розказав, що був барменом. Вони й дали мені такий позивний”, — розповідає.
Спершу “Бармен” із побратимами воював у Соледарі, що на Донеччині. “Там син найдовше міг не виходити на зв’язок — до тижня. Ми відкривали збори, аби купити старлінки для його підрозділу”, — ділиться Яна Черненко, мати воїна.
“Далі ми потрапили в Бахмут, — провадить Роман. — Жили в підвалах, а з дахів багатоповерхівок гатили по ворожій техніці. Росіяни ж застосовували протитанкову зброю, артилерію, міномети, танки. Там ми брали участь у боях до останнього, поки всіх не вивели з міста”. При тім “Бармен” жартує, що, мовляв, на Донбасі не просто заряджав ракети в протитанкову зброю й допомагав навіднику, а “працював” за фахом — займався міжнародними відносинами.
Восени 2023-го його підрозділ відправили у Кліщіївку. “Прикривали нашу піхоту, відбивали штурми противника, — згадує воїн. — Я тоді почав ще й з “Джавеліна” стріляти. Згодом стояли під Часовим Яром”. А торік протягом весни й літа обороняли Андріївку (неподалік Бахмута). “Окупанти доволі активно атакували, нашим завданням було ураження їхньої техніки, — розказує молодший сержант. — Під час кожного механізованого штурму вони застосовували близько чотирьох одиниць техніки. Пригадую, якось дві ворожі бронемашини підбили ми, а інші дві — дронщики. Через тиждень росіяни підвозили на БМП свою піхоту, то я знищив її”.
...Увечері 17 липня минулого року командир відділення протитанкового взводу Роман Черненко вів свою групу на позицію, аби замінити побратимів. “Я йшов першим, — каже “Бармен”. — Аж раптом — спалах і гучний вибух. У перші секунди ще не розумів, що “знайшов свою міну”. Побачив, що немає пів стопи правої ноги, відчув сильний біль, тоді впав. Виявилось, що стежку, по якій до того пересувались наші воїни, росіяни замінували дистанційно. Підбіг побратим, який швидко зорієнтувався й наклав турнікет на ногу. Безмежно вдячний йому за порятунок”. Побратим передав по рації: “У нас — трьохсотий, потрібна евакуація”.
Перші 400 метрів двоє воїнів несли пораненого, який разом зі спорядженням важив понад 100 кілограмів. Та зрештою викликали евакуаційну машину, бо він став непритомніти. “Вколіть мені щось сильне, аби вгамувало біль”, — попросив Роман Черненко. Спершу йому надавали допомогу в стабпункті, тоді — у госпіталі Дружківки (зокрема, чистили рану, переливали кров). Потім повезли до Дніпра. “Я не хотів турбувати маму вночі, подзвонив наступного ранку”, — зауважує воїн. Сказав, що зазнав поранення, мовляв, то дрібниця. Запевнив: “Мамо, головне, що я живий”. Рідні поїхали до Дніпра, де після згоди Романа лікарі провели йому реампутацію ноги на рівні щиколотки, аби згодом легше було опанувати протез.
Після операції до палати зайшли мама, сестра й дружина Романа. “А він жартував, ще й нас підбадьорював. Роман завжди вирізнявся позитивом і стійкістю”, — розповідає пані Яна. Опісля воїн потрапив до Лікарні святого Пантелеймона (перше ТМО міста Львова). “Там почали діймати фантомні болі — наче неіснуючу частину стопи пробивало струмом”, — каже мій співрозмовник.
Від серпня воїн проходить реабілітацію у НРЦ “Незламні”, де почав пересуватись за допомогою милиць. Працює з психотерапевтами та фізичними терапевтами, аби відновити роботу м’язів. А під час арттерапії малює боліди й трасу “Формули-1”, адже захоплюється цими перегонами понад 20 років. У жовтні отримав тимчасовий протез, ходьбу на якому опановував спершу з милицями. “Нині милиці вже не потрібні, — запевняє Роман. — Мені зручно з протезом. За день уже проходжу приблизно десять кілометрів”.
Воїн очікує на виготовлення постійного протеза. Лікарі кажуть, що період реабілітації може тривати ще пів року. Водночас він постійно на зв’язку з побратимами, організовує для них збори. “Вони й досі тримають позицію, на якій я зазнав поранення”, — каже 33-річний Роман Черненко.
