12 березня Лідії Самусевич виповнюється 100 років! Попри поважний вік, ця неймовірна жінка активно тренує пам’ять, розгадуючи кросворди, вчить вірші, назви країн та столиць. І дуже любить слухати аудіокниги.
“Я народилась у Росії, у селі Велика Азаровка Смоленської області, в сім’ї вчителів. У 1940 році закінчила середню школу. Потім вийшла заміж за офіцера прикордонної служби. Супроводжувала й підтримувала свого чоловіка Миколу, де би він не служив, а це було у багатьох куточках тодішнього Радянського Союзу, — каже Лідія Самусевич. — У 1944 році, під час війни, я записалась у стрілецький полк. Нині лише медалі нагадують про ті часи...
Коли у 1956 році мій чоловік вийшов у відставку, перед ним поклали карту Радянського Союзу й запропонували обрати, де б він з родиною хотів далі жити. Ми без вагань обрали Україну. Бо знали, що це благодатна земля, тут живуть добрі й привітні люди. Але в яке саме українське місто їхати? Питання вирішили просто. Поклали перед собою мапу України і, не дивлячись, “тикнули” пальцем — випали Чернівці”.
По дорозі в Чернівці потрібно було на декілька днів заїхати до Вінниці, виконати прохання товариша по службі, провідати його родичів, каже пані Лідія.
“Там випадково зустріли давніх знайомих, з якими колись служив чоловік. І в Чернівці вирішили не їхати, а назавжди залишитися у Вінниці, — усміхається бабуся. — У цьому прекрасному місті наші діти пішли в школу, навчалися в інститутах, одружилися, тут народжувались онуки й правнуки. Я, до слова, 20 років працювала на Вінницькому радіоламповому заводі”.
Пані Лідія не могла уявити, що знову на схилі літ почує звуки вибухів — як тоді, під час Другої світової.
“Коли почалася велика війна, діти та онуки подумали, що не варто мені про це говорити, щоб уберегти від болю й переживань, — пригадує бабуся. — Але врешті-решт вирішили нічого не приховувати. Я, дізнавшись, дуже плакала. Ніяк не могла повірити в те, що страшна війна, яка вже була у моєму житті, тепер у житті моїх дітей, онуків і правнуків...”
Довгожителька має трьох дітей, п’ятеро внуків і вісім правнуків, вони називають бабусю Ліду берегинею свого роду.
Вся родина долучилась до волонтерської роботи, допомагали чим могли — від барикадування шкіл і лікарень мішками з піском до виготовлення бронежилетів. Бабуся Ліда попросила зібрати у неї вдома й віддати волонтерам ковдри, матраци, брезенти, палатки, теплий одяг... Але на цьому вона не зупинилась. У свої 99 років вирішила в’язати теплі шкарпетки для воїнів. “В’яжу майже увесь свій вільний час”, — каже жінка.
Запитую, як їй вдається зберігати такий ясний розум і життєлюбство. “Я стараюся не сидіти на місці, більше рухатись, займатися домашніми справами, тренувати свою пам’ять, розгадуючи кросворди, вчу вірші й пісні, назви країн та столиць, слухаю аудіокниги — полюбляю історичні, автобіографічні та пригодницькі твори. Працювати повинні і тіло, і розум, тоді буде життя”, — пояснює пані Лідія.
На великі свята в домі пані Лідії за великим столом збирається вся родина — чотири покоління. “Хочу дочекатися представника п’ятого покоління за своїм столом, — усміхається довгожителька. — А головне — мрію, щоб настав мир і перемога України”.
