У лютому 2022 року Ігор Русий без вагань став на захист України. Пройшовши навчання, долучився до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Загинув через п’ять місяців у місті Золотому на Луганщині.
“Я втратила не лише свою половинку, а й справжнього друга. Ігор був тилом нашої прекрасної родини, — розповідає дружина воїна Тетяна Руса. — А познайомилися ми під час студентської практики у Кам’янець-Подільському державному педагогічному інституті. Невдовзі побрались, народили двох синів. Нас запросили у Пасічнянський ліцей на роботу, дали квартиру. Із 1988 року чоловік викладав учням історію та правознавство, я ж вела уроки української мови та літератури. У 1997 році чоловіка призначили директором закладу. Він всю душу вкладав у ліцей, дуже любив свою роботу. Заснував дитячу громадську організацію “Гарт”, уперше в Україні на базі сільської школи відкрив локальний пункт дистанційної освіти від Хмельницького національного університету. Також очолював спортивний клуб “Самсон”, безплатно проводив там заняття із силового триборства. Брав участь в археологічних розкопках, готував наукові праці, досліджував національно-визвольний рух на Хмельниччині. Та найбільше гордився своїми вихованцями, коли вони здобували призові місця на змаганнях й олімпіадах. Ігор був педагог від Бога”.
За словами Тетяни Русої, чоловік як історик розумів, що ця війна неминуча. “І що росіяни ніякі нам не брати й ніколи ними не були, — каже моя співрозмовниця. — Зранку 24 лютого неподалік нас вже бомбили Старокостянтинів. Ігор заявив, що йде воювати. Інакше, мовляв, як буде в очі синам, онуку й учням дивитись. Адже сам же їх вчив бути патріотами. Так чоловік став стрільцем, помічником гранатометника. І відразу вирушив на Луганщину, де запеклі бої точилися за кожен метр землі”.
Ігор Русий загинув 29 травня у Золотому на Луганщині від прямого влучання ворожого снаряда. “У 2022-му ми планували святкувати коралове весілля — 35-ту річницю шлюбу. Але не судилося...” — каже пані Тетяна. За її словами, Пасічнянському ліцею, де працював чоловік, надали його ім’я.
“Коли поховала Ігоря, вирішила заснувати волонтерський хаб при закладі. Разом із дітками плетемо маскувальні сітки, виготовили їх уже більше сотні, — додає жінка. — В їдальні небайдужі готують воїнам смаколики. Також діти роблять окопні свічки, в’яжуть теплі речі, пишуть бійцям листи-подяки. Все це місцеві волонтери доставляють на лінію фронту. Ця робота — моя віддушина, адже легше переживати горе, даруючи добро іншим. Вірю, що Ігор споглядає на це все з небес і пишається нами, а ми — ним”.
