Народився боєць на Тернопільщині, у родині з патріотичними традиціями. За словами матері воїна, декілька поколінь Голяшів воювали в УПА. Тож не дивно, що під час Революції Гідності Микола вирушив на Майдан, де отримав поранення. Під час АТО першими на захист України стали двоє його братів — найстарший Іван та наймолодший Богдан. Згодом до них приєднався і Микола. А в 2018 році він підписав контракт із ЗСУ. За бойові заслуги був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
У мирному житті Микола Голяш, випускник Івано-Франківського фізкультурного технікуму й Львівського інституту фізкультури, працював у кількох дитячих спортивних закладах Тернопільщини. Згодом як тренер підвищував кваліфікацію у Київській спортивній академії футболу. Свого часу разом із колишньою дружиною він удочерив семимісячну дівчинку Магдалену. Й аби дати гідну освіту дитині, поїхав на заробітки. Працював у Казахстані й Латвії, зокрема покрівельником дахів.
На сході Микола познайомився зі своєю майбутньою нареченою — Мариною Погорєловою, яка родом із Золотого, що на Луганщині. “Я вперше його побачила в сусідньому будинку, де жили наші військові. Він мені одразу сподобався, був статний, культурний, вихований і мав неймовірно добрі очі, — згадує жінка. — Ми почали зустрічатися, а далі Микола поїхав. Наше кохання — це годинні розмови. Навіть освідчився він мені по телефону. Казав, що любить, що хоче, аби ми були разом. Я щохвилини чекала зустрічі з ним”.
Маринин будинок росіяни зруйнували вщент, тому вона переїхала в Олесине — рідне село коханого, й оселилася у помешканні, яке придбав Микола. Стала завідувачкою сільського клубу й бібліотеки. “Ми зідзвонювалися по декілька разів на день. Микола, бувало, йшов по сім кілометрів, туди, де є зв’язок, лише б поговорити зі мною. Після перемоги ми планували одружитися. Але...” — розповідає наречена воїна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Микола Голяш служив у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Був командиром відділення першої мінометної батареї. У травні 2022-го воїн лише з допомогою автомата зупинив російський “Урал” та ліквідував двох окупантів, які намагались прорватися на наші позиції у районі населеного пункту Нью-Йорк. А 20 листопада, у той останній свій бій, він пішов замість молодшого побратима. У селищі Курдюмівка на Донеччині, під час танкового обстрілу, осколок залетів воїну під бронежилет, розірвавши легені. “Син мені якось сказав: якщо й загине, то для нього це буде честь — віддати життя за Україну, — зі сльозами розповідає Зеновія Голяш, мама бійця. — А побратимам не раз говорив, що як повернеться додому, то все село його з квітами зустрічатиме. Так і сталося. Односельці зустрічали Небесного Героя з квітами...”
Провести Миколу в останню дорогу приїхали й побратими. Бійця посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня та хрестом “Честь і слава”. А днями на приміщенні школи в Олесиному, де він навчався і працював, відкрили пам’ятну дошку. На ній написано: “Я буду жити в пам’яті дітей. Моя душа вам піснею озветься, я в бій ішов за правду, за людей. І з пам’яті це, знаю, не зітреться”.
