У Києві близько року функціонує Відділення трудової реабілітації для людей з інвалідністю віком від 18 до 35 років. Тут вони можуть навчатися швейної, гончарної, столярно-слюсарної справи, опанувати комп’ютерні технології та кулінарію. Усе для того, аби згодом ці люди могли самостійно функціонувати в суспільстві.
На годиннику — 10.00. Відділення трудової реабілітації саме розпочинає роботу. Сьогодні тут проходить навчання близько 40 учнів. Серед них — люди з інтелектуальними порушеннями, хворі на епілепсію, аутизм, дитячий церебральний параліч. День починається із руханки о 10.15. Далі учні розходяться по навчальних кабінетах. Дізнаюся, що деякі з них відвідують заняття п’ять днів на тиждень, а хтось — усього один-два рази.
Знайомлюся з директоркою відділення — Людмилою Новік, яка працює тут майже 16 років. Насамперед керівниця показує меніпідвал, де під час повітряної тривоги ховаються учні та працівники...
Проходимо повз кухню, з якої долинає запах яблучного варення. Його готують учні. “О 13.00 у нас обідня перерва, будемо ласувати”, — усміхається пані Людмила.
В одному з кабінетів вивчають швейну справу. За столом сидять 26-річна Лера і 18-річний Богдан. Вони вчаться робити шви голкою на тканині. Лера уже має чималі успіхи. Наприклад, вона добре знає, як робити шов “козлик”. Богдан не відстає — на столі перед ним лежить чорна тканина з пришитим гудзиком і трьома прошитими прямими пунктирними лініями, все це хлопець виконав сам.
“Для мого сина це колосальні результати, — каже мама хлопця, 43-річна Ірина Поліщук. Жінка декілька разів на тиждень волонтерить у відділенні. — Богдан — дитина з дисграфією (нездатність опанувати письмо та читання. — Авт.). Ми сім (!) років вчилися писати паличку... Він закінчив тільки чотири класи школи. Уже чотири роки ми навчаємося у відділенні, тепер мій син вміє шити стібком назад, може орудувати голкою і бачить лінію. Він дуже любить це заняття”.
У кабінеті столярно-слюсарної справи за столом сидять троє учнів — Кирило, Артем і Роман, а також викладач Юрій Тиберійович.
26-річний Кирило показує мені свої вироби з дерева. Ось, наприклад, кольорові ключниці у формі будинку. “Спершу я робив ескіз, потім працював із деревом, разом з викладачем фарбував його, розмальовував і лакував. Хочу ще причепити сюди гачки на ключі й виставити на продаж у якійсь із соцмереж”, — каже хлопець.
Його друг, 19-річний Артем, родом зі Слов’янська. Він нещодавно приїхав зі своєю сім’єю до Києва і потрапив у цей центр. Хлопець теж показує ключниці, виконані у фіолетових тонах. “І мені залишилося тільки гачки поставити”, — мовить.
У сусідній кімнаті викладачка з учнями скручує аркуші з журналів і газет у трубочки для виготовлення виробів із паперової лози. Ця вправа добре розвиває моторику рук. А готові ялинки, зайчики, метелики та інші фігурки учні відправляють бійцям на фронт.
У ще одному кабінеті чути гул гончарного круга. Тут троє хлопців і викладачка працюють з глиною. На підвіконні бачу кілька десятків готових виробів: чашки, химерні істоти, тварини…
Ліплення з глини розвиває моторику рук і уяву.
Хлопці у фартухах і нарукавниках для роботи з глиною жваво перекладають руду масу з руки в руку й охоче спілкуються зі мною. “Я ліплю крила ангела. Хочу показати цей виріб на виставці і спробувати виграти приз”, — каже 21-річний Денис. Його товариш, 18-річний тезко Денис, каже, що сьогодні хоче зліпити велику вазу.
На моє запитання, чи можуть учні цього центру після проходження навчання влаштуватися на роботу, пані Людмила відповідає: “Так!” “Ще перед повномасштабним вторгненням ми розпочали роботу із Центром зайнятості, — каже директорка. — Багато наших випускників нині працює”.
Людмила Новік зауважує, що розвиток дитини з ментальними порушеннями залежить від середовища, в якому вона перебуває. “Часто батьки оточують таку дитину гіперопікою. А це неабияк їй шкодить, — каже директорка. — Тому, перш ніж почати роботу з дитиною, ми працюємо з її батьками. Якщо вони приймають ситуацію й реабілітаційний процес, тоді ми можемо допомогти людині з інвалідністю пристосовується до соціуму”.
