Юрій та Людмила Крупницькі знайомі з дитинства — вони навчалися в одному класі.
“Я народилась у Ялті в 1935 році. Мій батько загинув на війні. Ми за мішок борошна продали свій дім і поїхали в Новосибірськ до маминої сестри. Там у школі я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Юрою, — розповідає 84-річна Людмила Крупницька. — Ми дружили, а після закінчення школи роз’їхались — для продовження навчання. Коли знову зустрілись, зав’язались стосунки. Нам вчителька тоді сказала: “Бог мені показав, що ви створені одне для одного”.
Пара зустрічалась пів року, а потім одружилася.
“Нас з чоловіком направили в місто Бровари Київської області. Він тут усе життя працював на будівництві, є заслуженим будівельником міста Бровари. Я ним дуже пишаюся! А я працювала фармацевткою, — каже жінка. — Ми з чоловіком завжди вважали, що треба робити людям добро. Пригадую, чоловікові на роботі виділили квартиру, а він приходить додому й каже: “Я відмовився, бо в мене є колега — в нього двоє дітей, а він орендує житло. Тоді як у нас є хоча б своя кімната в гуртожитку...” Я тоді сказала: “Ти молодець, все правильно зробив”. Я завжди чоловіка підтримувала, а він мене. Ми ніколи за всі роки подружнього життя не сперечались і не сварились”.
Пані Людмила пригадує ще одну дуже показову історію про свого чоловіка: “Якось я з дітьми влітку поїхала в подорож. Чоловік не міг — робота була в розпалі. І ось ми повертаємося, а він розклав наші фотографії вдома й уважно розглядає кожну. Так сильно сумував! — усміхається жінка. — Навіть тепер, коли він іде на город, а я в будинку куховарю, то каже мені: “Я буду сумувати за тобою, тож вийди до мене, хоч виглянь!”
Подружжя виховало двох дітей, має 5 внуків і 4 правнуки.
“Любов із часом стає тільки міцнішою. Вона дає нам сили, здоров’я, — каже Людмила Крупницька. — Ми мріємо разом відсвяткувати 70-ту річницю весілля”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із майстерні реставраторів
