Проєкт “Маршрутка на нулі” започаткували мешканці Ізмаїла понад рік тому.
“Наш ветерано-волонтерський рух “Шалений вулик” допомагає бійцям із перших днів повномасштабної війни. У команді — ті, кого об’єднала любов до України, — розповідає волонтерка та військовослужбовиця Наталія Мостовенко. — Понад рік тому до нас приєднався 62-річний Олег Яровий, який до війни працював водієм маршрутки, а згодом без вагань пішов служити. Після демобілізації йому було непросто повернутися до цивільного життя, тож взявся возити гуманітарну допомогу на передову. Спочатку для поїздок брали машини у знайомих, бо власних не мали. А потім нам подарували жовтий мікроавтобус. Ми довели його до ладу й рейси стали постійними. Свій проєкт так і назвали — “Маршрутка на нулі”. У дорогу Олег завжди бере зі собою побратимів, адже це фронт і там досить небезпечно. Тож вони підстраховують один одного”.
“Маршрутка на нулі” їздить до військових майже щотижня. Везе їм понад дві тонни вантажу — медикаменти, їжу швидкого приготування, каву, батончики, енергетичні напої, засоби гігієни. А нещодавно на прохання воїнів ізмаїльські волонтери передали на Курщину мотоцикли.
“Нині найгарячіші напрямки фронту — Сумський, Покровський, Курахівський та Херсонський, — провадить далі пані Наталія. — Ситуація там важка, буває, нашому водієві доводиться годинами чекати, коли окупанти перестануть бомбити. Не раз над маршруткою літали ворожі дрони, але, на щастя, від них вдавалося відірватися. Плануємо встановити на машину РЕБ, щоби захистити її від атак. Нещодавно на Донеччині бійці супроводжували нашого водія з позиції — й за кілька хвилин туди прилетів КАБ. Один військовий зазнав уламкових поранень ноги та руки, то наш водій ще віз його до найближчої лікарні. Тепер готуємося до поїздки в одне з сіл Херсонщини, яке потерпає від російських обстрілів. Але там і надалі живуть діти, тому мусимо доставити гуманітарну допомогу. Знаєте, на фронті зовсім інше життя. Не таке, як показують по телевізору. Кров, горе, втомлені від війни обличчя цивільних і військових. Страшно, коли ще вчора ти тиснув руку захисникові, а наступного разу кажуть, що він “двохсотий”. Щоби такого було менше, українці мають єднатись і підтримувати тих, завдяки кому ми можемо більш-менш спокійно жити в тилу”.
