“Чому велосипед? — перепитує Микола Юхимович Цяпкало. — Бо так дешевше. Вперше велосипедом поїхав до онука у Францію два роки тому. Тоді жінка відпустила, бо думала, що через день змучуся і повернуся. А я не повернувся так швидко”.
Друга подорож пана Миколи — до Марокко. Аби дістатись цієї африканської країни, він спершу їхав на велосипеді через Угорщину, Хорватію, Італію, Францію та Іспанію. А з Барселони переправився до Марокко на поромі. Пенсіонер долав у середньому 70 км (два роки тому в поїздці до Франції — 190 км) на добу. Загалом намотав двоколісним 3400 км.
“Перед сном помолився і відчуваєш, що Бог у дорозі береже. Це було ніби проща. Навіть їхав 40 днів — стільки, як піст триває”, — звіряється мені.
Перед сном помолився і відчуваєш, що Бог у дорозі береже. Це було ніби проща. Навіть їхав 40 днів — стільки, як піст триває.
За поїздку Микола Юхимович скинув 10 кілограмів.
Сніданок і вечерю готував на вогнищі в армійському казанку. На обід перебивався хот-догами та сендвічами, ходив у дешеві кафе. Ночував чоловік у наметі.
“Найкраща мені — Іспанія, — ділиться враженнями з подорожі пан Микола. — Чисто, гарно, люди привітні. А найбільш схожа на Україну — Словенія. Гори — ніби наші Карпати”.
Свій шлях Микола Цяпкало проклав через мальовничий Лазурний берег. “Як побачив море, то хотілося плакати й співати. Краса! Тільки дуже дорого там відпочивати. Найдешевший хостел — 150 євро за ніч”, — каже він.
Як побачив море, то хотілося плакати й співати. Краса!
На всю мандрівку чоловікові вистачило 10 тисяч гривень, які були на пенсійній картці.
“Раз мене у Франції прийняли за безхатька, — пригадує Микола Юхимович. — Я вже їхав місяць. Дзеркало бачив нечасто. Заріс, обтріпаний, обгорів на сонці. Захотів їсти. Бачу кафе. Всередині за баром — жінка. З іноземцями я спілкувався так: перекладав у телефоні й зачитував. Мабуть, щось не так переклало, що вона стала махати руками й кричати — “Но, но!” Заспокоїлася, аж коли показав їй гроші. Потім побачив своє відображення у вітрині й сам себе злякався! Тут же натрапив на перукарню. Мене постригли і попросили 9 євро. Мав лише 8. Євро мені пробачили.
В Італії при дорозі проїжджав повз базарчик з фруктами й овочами. Захотілося помідора. Попросив у чоловіка продати дві штуки. Він дав їх так. А жінка збоку ще й персиком пригостила”.
У Марракеші понад 20 років живе донька пана Миколи — Марина, з чоловіком та трьома дітьми. Познайомилася з марокканцем під час навчання в Україні. Обоє — фармацевти. Кожен має по аптеці.
“Марокко — це ніби бідна Франція. Але всюди порядок, — додає мандрівник. — У дочки — триповерховий будинок з басейном. Минулого року вона їздила на “Рендж Ровері”, а цього купила таку французьку машину, на якій Макрон їздить! У зятя — “Вольво”. Мають кораблик, дачу на Середземному морі. Хоча там іслам, та Марина ходить у коротких шортах, відкритій сорочці, без хустки”.
За декілька днів гостювання Микола Цяпкало захотів додому. За час подорожі у нього народився десятий онук. Загалом вони з дружиною мають чотирьох доньок.
Микола Юхимович не хоче казати, куди далі повезе його двоколісний. Мовляв, вік може підвести. Однак має мрію — поїхати до Кам’яної могили біля Мелітополя. “Це сакральне місце. Кажуть, туди навіть приїжджають тибетські монахи й моляться українською мовою, — пояснює він. — Мандрівка туди теж має стати паломництвом. Лише я, Бог і спокій”.
Досі 73-річний пенсіонер з Ірпеня, що на Київщині, працює стоматологом у психоне-врологічному інтернаті Бородянки за 60 км від столиці.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історію про чоловіка, який поселив у власній квартирі карликове порося
