Коли щодня лунають сирени повітряних тривог, над містами й селами ширяють ворожі шахеди, нічну тишу розривають вибухи ракет, стрічки новин рясніють трагічними повідомленнями, багато хто ставить своє життя на паузу. Чергова відпустка? Ні, мені не до відпочинку. Ремонт у квартирі? А раптом у неї завтра “прилетить”? Ми перестаємо планувати своє майбутнє. І навіть коли йдеться про одруження, народження дітей, зміну нудної роботи на іншу, омріяну, замислюємося: чи це на часі? Бо щиро віримо, що жити по-справжньому зможемо лише після війни. Психологи називають такий спосіб мислення синдромом відкладеного життя. Що це означає?
— Так мислять переважно люди, які живуть у прифронтових областях, під обстрілами, хто воює, або ті, в кого воюють рідні, — каже Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, головний науковий співробітник відділу Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. — Зрештою, усі ми нині не знаємо навіть приблизно, скільки триватиме війна. Тому більшість людей і не будують планів на майбутнє. Бо це — складова нормального, мирного життя. А ми не впевнені, що з нами буде вже завтра, та й навіть через декілька годин. Плани не просто відкладаються на потім, у багатьох вони докорінно змінюються, безжально руйнуються. Досвід гірких розчарувань вчить не заглядати надто далеко в прийдешнє.
— Є люди, які свідомо відмовляються від задоволень життя, навіть якщо вони доступні. Про які психологічні проблеми це може свідчити?
— Доволі часто це — реакція на сильну емоційну, фізичну травму, — зауважує Віталій Закладний, лікар-психіатр, психотерапевт. — Багато що залежить від її сили, а також від індивідуальної пластичності. Хтось може “відтанути” протягом кількох тижнів або місяців, якщо почувається у безпеці, не лунають сирени, не чути вибухів і поряд — найрідніші. У Центрі ветеранського розвитку, де працюю, тепер проходять реабілітацію військові, травмовані війною. Вони значно швидше поновлюються, якщо відчувають підтримку близьких, вона визначальна навіть у найважчій ситуації. А когось біль гіркої втрати може увігнати в пригнічений стан на роки. Якщо туга домінує серед інших емоцій, людина просто втрачає здатність радіти життю. Віддаляється від усього й усіх, її вже не турбують робота, навчання, усякі хобі, вона ні на що не має сил, її ресурси вичерпано.
У представників певних професій, як-от медиків, працівників МНС, волонтерів та інших, такий стан часто пов’язаний з емоційним вигоранням. Це розумове та фізичне виснаження, що виникає внаслідок тривалого впливу високого рівня стресу. Воно супроводжується безсонням, хронічною втомою, апатією. Дати раду з цим важко самостійно. На щастя, є спеціальні психотерапевтичні методики, які допомагають упоратися з цим станом.
А загалом, щоб не втрапити у пастку депресії, пам’ятаймо: постійні обмеження, які ми самі собі встановлюємо, не допомагають нам долати труднощі воєнного часу, а навпаки — підсилюють їх. Важливо наповнювати свої дні простими доступними приємними ритуалами: наприклад, не відмовлятися від вранішньої кави, якщо ви до неї звикли. Носити гарний, зручний одяг сьогодні, а не після війни. Дарувати квіти коханим і зустрічатися з друзями, якщо є така можливість. Відпочивати за кожної нагоди. Фокусуватися на оптимістичних речах. Так, нам складно щось планувати. Тож вчимося жити тут і зараз.
— Деякі люди живуть, наче і немає війни. Наприклад, подорожують і постять свої фото з курортів, чим нерідко викликають і осуд, і навіть гнів інших. Чи така поведінка прийнятна? Як вважаєте?
● В. Васютинський:
— У такій поведінці певний позитив: попри все, люди намагаютьсяі підтримувати певний рівень свого життя, демонструють іншим і собі, що обставини їх не зламали. А з іншого боку, вони наче кажуть: мені начхати на війну, байдуже до тих, кому вона зламала життя, я маю можливості й буду ними користуватися. Хм... Є змога добре відпочити, розслабитися — робіть це. Але хизуватися цим неетично. Коли виходиш у публічний простір, завжди слід передбачати: а якою ж буде реакція?
Так, українці нині змушені балансувати між двома полюсами: частково намагаючись жити як раніше, а частково — зважати на нові реалії та давати раду з ними. При цьому наш народ вміє дуже стійко терпіти злигодні, на відміну від багатьох західних європейців. Це, до речі, вражає і наших друзів, і ворогів. Такий унікальний внутрішній ресурс витривалості, сформований дуже непростим історичним досвідом, дає нам сили жити тепер і зараз, при цьому не втрачаючи надії на щасливе й мирне майбутнє.
