Олександрові Матурі — 59. Він — волонтер, завдяки якому за останні три роки в Карпатах було прокладено 240 кілометрів стежок. Каже: у гори можна йти, навіть якщо ти безнадійно хворий або скалічений. Зустрічаємося в Івано-Франківську. Олександр накульгує, але прийшов без милиць.
“Вони потрібні мені у горах, щоби зняти навантаження з хворої ноги, — пояснює. — Травми зазнав в Афганістані, підірвався на міні. Маю інвалідність. У моїх ногах багато осколків: залізних, камінних та інших. Час від часу вони запалюються й ускладнюють мені життя. От як недавно — два місяці я просидів удома, але не вилікувався. Тож вирішив іти в гори. Вони мене лікують. Пульс у зимовому поході меншим як сто ударів не буває. Кровообіг у нозі прискорюється, це сприяє поліпшенню стану. От тільки руки болять, особливо зап’ястя і долоні, бо ж впираюся в ручки милиць”.
У гори Олександр почав ходити років 11 — 12 тому. “Перші півтора десятка походів згадував з ненавистю, — відверто каже чоловік. — А от коли пішов сам, став помічати красу природи. Якось у горах у Криму я кожні 100 — 200 — 500 метрів зустрічав козуль, ланей і оленів. Вони зовсім не боялися. Це мене так вразило. Тоді я, мабуть, і полюбив гори”.
Останні кілька років він по 7 — 8 місяців на рік разом із кількома ентузіастами чистить і прорізує в горах стежки, висаджує дерева, маркує маршрути, встановлює дороговкази. А взимку щотижня сам мандрує Карпатами.
“Здійснив, певно, понад сотню сольних зимових походів, — припускає він. — Я не прагну підкорювати вершини. Жодного разу не був на Говерлі, всього двічі був на Петросі. Ходжу туди, де людей майже не буває. Люблю бити стежки сам, прокладати свою дорогу”.
Питаю, чи була в його мандрівках небезпека для життя.
“У кожному зимовому поході, — каже. — Зимовий похід — це небезпечно. Я знаю, як діяти в різних ситуаціях. Але мінімум разів п’ять я помирав і виживав, зібравши останні клаптики духу та здоров’я. Були травми, переломи, гіпотермія. Навіть сам операцію собі робив — видаляв збитий ніготь. Двічі мене транспортували рятувальники. Я сходив до точки, де міг з ними зустрітися, і далі вони мені допомагали”.
Звірів Олександр, каже, не боїться. З його слів, відчуває їх на запах, як і вони його.
“Ведмідь зазвичай іде геть, а от вовк чи лисиця будуть стояти за 5 — 10 метрів і дивитися, доки ти не підеш. Не нападуть. Звірі не страшні. Страшна погода, страшно йти у гори без відповідного спорядження. Страшно, якщо твій мозок працює на его, на план, який ти не хочеш змінити. Від цього і гинуть туристи, навіть досвідчені”, — пояснює Олександр.
Нині він планує третій цієї зими похід на милицях у гори. “Не треба боятися власних бажань, — каже. — Деякі можливості насправді доступніші, ніж нам здається, просто в голові треба це як опцію увімкнути”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українка перемогла на престижному конкурсі пекарів у Торонто
