Ініціаторкою дійства стала бібліотекарка із села Росоша, що на Вінниччині, Тетяна Гуця.
“Рік тому при нашій бібліотеці організувався самодіяльний колектив народної пісні. Окрім мене, його учасницями є ще п’ятеро жінок. Виконуємо й записуємо переважно обрядові пісні, як-от веснянки. А цьогоріч вирішили відтворити обряд зажинки, — розповідає Тетяна Гуця. — Здавна вважалося: які зажинки — такі й обжинки (кінець жнив). Під час цього народного ритуалу існували певні заборони. Щоб жнива пройшли добре, не можна було сваритися, гніватися і навіть кричати на домашню худобу. Зазвичай зажинки робили в легкі “жіночі” дні — середу, п’ятницю або суботу. Кожен елемент обряду мав своє значення. Серп вважався символом жіночої праці, перший сніп знаменував початок нового сільськогосподарського циклу й був такою собі сакральною жертвою духам поля. Цей обряд обов’язково супроводжувався жниварськими піснями — повільними, протяжними, наповненими шанобою до хліба й повагою до землі”.
За словами співрозмовниці, колись жито, пшеницю чи інші культури збирали не комбайни, а жали селяни вручну. Допомагали ж вивозити зерно з поля й солому не машини, а коні. “Тому для участі у дійстві ми запросили односельчанина Дмитра Сличука та його попелясту кобилу Циганку, — провадить далі пані Гуця. — І з піснею у душі, радістю у серці та серпами у руках вирушили всі у поле. Там до нас вийшла господиня (поля) з хлібом, сіллю та стрітенською свічкою, тричі поклонилась ниві й промовила побажання — щоб врожай легко збирався. Перший колосок зрізала найстарша жінка, а згодом з’явився і перший сніп. У давнину його прикрашали квітами, несли в будинок і ставили на певний час на почесне місце. З нього й починали молотьбу, а обмолочене зерно використовували зазвичай для посіву наступного року. Соломою з першого снопа годували хвору худобу, вважалося, що вона помічна. Перший сніп — це не просто зерно, це — символ життя, безперервності роду й національної ідентичності”.
