...Біля фургона волонтерської кухні стоїть 64-річна киянка пані Надія з тарілкою гарячого супу. “Це вже друга евакуація на моєму віку, — ділиться жінка. — У 1986-му, після вибуху на ЧАЕС, ми з двома маленькими дітками виїхали зі столиці у Дніпродзержинськ, до родичів. Потім повернулися до Києва. Та у двері знову постукала біда...”
Шостого березня жінку разом із донькою вивіз зі столиці зять на власному авто.
“Ми не хотіли їхати, тримались до останнього. Покидати рідну оселю неймовірно важко й страшно, та нам довелося це зробити. Дорога була дуже важкою, ми добу добирались до Вінниці, потім ще добу — до Львова”, — зітхає пані Надія. У Жулянах залишилась її сестра-близнючка.
Пані Надія прийшла до волонтерської кухні вперше. Каже, дуже задоволена як смачним обідом, так і приязним ставленням до переселенців.
Волонтерська кухня створена за сприяння турецької організації надзвичайного реагування AFAD. 39-річний тімлідер Осман Гюлешен, мешканець Анкари, який курує роботу кухні, каже: за 9 років побував із місіями в 50 країнах, а останні 3 тижні працює для переселенців, що приїхали до Львова.
“Готувати страви починаємо о 9-й ранку, а пригощаємо всіх з 12.00 до 18.00. Працюємо без вихідних, — зауважує пан Осман. — Меню щодня змінюємо. Приміром, учора пригощали супом із сочевицею, а також рисом з курятиною, сьогодні приготували суп з макаронами та курячим м’ясом, а ще — картоплю-фрі, завтра буде спагеті...”
До вікна роздачі страв без упину підходять люди. Їх пригощає Ірина Джиговська, яка приходить сюди волонтерити, щойно з’являється вільний час. “За день видаємо до двох тисяч порцій, — констатує жінка. — Наплив людей щодня збільшується, але для нас це не проблема, адже є можливість готувати до 10 тисяч порцій”. Усе — завдяки встановленим у фургоні плитам для двох великих казанів.
За гарячим обідом саме підходить 39-річний Михайло, під час цієї війни він удруге змушений був переселитись. “Спершу в 2014 році втікав із Єнакієва (Донецька область), — каже чоловік, беручи суп. — Облаштувався у столиці. А понад два тижні тому, не витримавши постійного життя у бомбосховищі, виїхав до Львова”. Чоловік бідкається, що через поганий стан здоров’я не зміг вступити до лав захисників.
До кухні підходить жінка з дитиною — це пані Юлія з Харкова з 11-річною донечкою: “У рідному місті весь час бомблять, навіть зараз. Там залишилась моя старша донька й багато рідних, дуже за них переживаю...” Вона ж із мамою-пенсіонеркою і 11-річною донькою виїхала евакуаційним поїздом до Львова. Тут їх разом із сотнею інших переселенців прихистили в приміщенні фітнесцентру. Сім’я спить на матрацах, постелених на підлозі, але не нарікає — бо є дах над головою і відчуття безпеки. До волонтерської кухні пані Юлія з дочкою приходить уже третій день, радіючи можливості з’їсти смачні домашні страви.
Сім’я спить на матрацах, постелених на підлозі, але не нарікає — бо є дах над головою і відчуття безпеки.
“Ого, як багато м’яса в цьому супі”, — приємно дивуються переселенки пенсійного віку. Одна з них тиждень тому виїхала “зеленим коридором” із Сум, до Львова добиралась автобусом дві доби.
Інша ж, пані Оксана, зауважує: “Мені так багато років, що стільки не живуть”. Колись жінка мешкала у Львові, працювала директоркою взуттєвого магазину, згодом переїхала до доньки в Харцизьк (Донеччина). “А три тижні тому змушена була сюди повернутись. Живу з онуком, круглим сиротою, роботу втратив через війну, перебивається підробітками, — ділиться. — Я почала сюди приходити поїсти, бо ж треба якось виживати...”
Ця волонтерська кухня працює без вихідних, члени команди запевняють: не покинуть Україну до її перемоги над ворогом!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії, які ми почули від провідників евакуаційних поїздів
